Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

нещодавно довідалась, що я — законодавець моди. Що ношу сьогодні — завтра вдягає весь Сатурн.

Авжеж, я слідкую за модою. У мене супердорога мобілка-авіатор з цифровою фотокамерою, спектром передбачення, аналізу і проектування подій, екстравагантна витончена тінь гвоздика-4 і, звичайно ж, заміські садиби, маєтки, готелі, крамнички і, що саме важливе для вас, — зелені очі. Втім, насправді вони карі, але, для вас, все ж таки, — зелені.

Колись я мала срібний протез і накульгувала на ліву ногу (під час одного експерименту, на лихо сердешне, втратила її). Довелося робити пластичну операцію. І все задля того, щоб світ, де всі молоді, стрункі і красиві не осудив мене. Сьогодні операція це зовсім нестрашно, швидко і безболісно. Тому-то усі сатурчанки тепер неприродно красиві і подібні одна до одної, як манекенниці з глянцевих журналів.

Я успішна ділова пані далека від політики і шоу-бізнесу. Живу, в цілому, в злагоді із законом. В цілому, але…

Я дивлюсь в дзеркало і бачу останню волхвиню Сонячної Системи. Ви могли б мене вписати до Червоної книги. Пам’ятаєте, була така на Землі до вибуху?

Моя колега, директор металургійного заводу, а, можливо, і подруга Лідія (чи справді вона мені подруга покаже час) часто базікає знічев’я: «Як цікаво бодай раз побачити ЇЇ. Впевнена: вона геть інша, ніж ми. Хоча й ми горді та пишні, одначе не такі славетні, як вона. Її знає усенький світ. А це так інтригує».

І я погоджуюсь з нею і кажу, що ВОНА «справді незвичайна».

А може так воно і є?

Розділ 10

Швидко оповідка плететься, та в житті не так ведеться. Адже волхвинями не народжуються. На них вчаться. Точнісінько як на менеджерів, дизайнерів, стилістів. Наука ця довга, тяжка і не всім до снаги. Одним втіленням не обмежишся. Однією теорією перешкод не здолаєш…

Ця історія почалася у містечку Гарячий Ключ на березі самого синього Азовського моря, серед блакитних гір, що горбами підпирають небо і гірських рік, що довгими, мов дівочі коси, потоками спадають у долини, у місті де минула моя юність. Я частенько допомагала батьку у шинку. Саме там вперше і почула про неї.

У шинок «Ржавий якір» заглядали здебільшого бувалі моряки, їли вони мало, пили багато, швидко п’яніли. Оковита розв’язувала їм язики і змушувала верзти таке, від чого ставало лячно.

Того дня за дерев’яним столиком перед прочиненим вікном вбивали час Крап Діряве Рядно та Ягайло-Свидригайло. Вони вже було добряче напідпитку, тому веслі й балакучі.

— Чаклунка вона, — ось тобі слово моряка, вік мені берега не бачити. — кричав Діряве Рядно, генселячи по столу величезним кулачищем так, що підстрибували кухлі з пивом.

— Гей, ви мені ще столи порозламуйте, — гукнув розгніваний батько з-за стійки.

— А я тобі кажу, казки це все дитячі про чаклунів, — вибухнув Ягайло- Свидригайло. — Я всі моря проплив, в такі історії втрапляв, що не кожен живим вибереться і знаю: немає ні чаклунів, ні ворожок, ні Дідька, ні Бога. Є тільки воля людини. Ось вона в цьому кулаку.

Ягайло-Свидригайло потрусив волохатим кулачищем перед носом свого побратима і потягнувся за пивом.

— А я тобі скажу, — провадив своє Діряве Рядно, — я у цих місцях не приблуда якbqcm. Тут і батьки, і діди мої жили. Так от, коли моїй бабці, царство небесне, була 20, то Одарці Спарк — 40 як і ниньки. Що це, коли не нечиста сила, га? Баба розказували, що вона пила кров із черепів нічних подорожніх і цим продовжувала собі молодість.

— Чекай, ти ж щойно казав, що вона чаклунка. До чого ж тут вампіри?

— Я казав, що вона чаклунка? Вампір вона…

Я неуважно різала солодкий перець на веранді шинку і думала: «Чи справді Одарка Спарк чаклунка? А навіть якщо й так, то що мені з того? Тоді вона неодмінно знає, як причарувати Охріма Коваля.»

Думки плутались і не складались докупи через гармидер, який зчинили Діряве Рядно з Ягайлом-Свидригайлом. До того ж, час був обідній і з комори тягнуло прохолодою, вологою і солоними огірками, а знадвору — димом і смаженими на мангалі баклажанами, помідорами й перцем. Все вказувало на те, що цей час не найліпший для зважених і вагомих рішень.

Коли у Гарячому Ключі небо нахнюпилось сутінками і важкі дощові краплі впали на брук, на протилежній півкулі зблиснули сонячні промені. Я непомітно вислизнула з шинку, де синхронно зі своїми тінями сперечалися і розмахували руками Діряве Рядно і Ягайло-Свидригайло.

— Йти, чи не йти? Вдасться приворожити чи ні? — питання п’яте. Важливіший вибір. Тої миті вирішувалося на чий бік пристане одна з безсмертних душ. Тому обидві сили причаїлись і чекали. Вони не агітували, а лише спостерігали за ваганнями душі. І їм було трохи смішно і трохи нудно, адже нічого нового не відбувалося. Подібні ситуації виникають щохвилини від появи людства.

І ви теж пам’ятайте: коли щось вирішуєте у своєму житті — вибір — ваша особиста справа. Усі ці «лихий поплутав» лише виправдання. Сили подають знаки і дозволяють заглянути за лаштунки, у найближче майбутнє, але не підбурюють примкнути до свого коша. За подібне вони б жорстоко поплатилися. Ваш вибір не вартий тої розплати. Тому гляньте правді у вічі і будьте чесні з собою: шлях обираєте ви і більше ніхто. Коли збагнете це, пробачте усім, кому треба. І нечистій силі теж. Дехто гадає, що її прощати — безглуздя. А звинувачувати у своїх помилках — це, скільки завгодно. І даремно. Доки образи не відпущені, ви лишаєтесь з кривдником в єдиному емоційному полі, яке і спрямовує ваше з ним подальше буття.

Щойно ж пробачите ви, прощення повернеться бумерангом від вашого недруга. Такий вселенський закон.

Одарка Спрак була справною молодицею. На вигляд їй