Анастасія Шевердіна - Тільки разом

й нерозважлива!» — почула Кет і спрямувала на нього шквал звинувачень. А хіба він винний, що хочеться чимдалі більше, хочеться ближче, гостріше відчувати її, отримати те єдине, що вона не може запропонувати?! Хіба він винний, що так хочеться її, лише її й нічого більше, а вона цього не розуміє чи не хоче розуміти?! Невже насправді такі злочинні, такі підступні, такі тваринні його бажання?! Звісно, Кет — незбагненна, небесна істота, і, певно, відчувати те, що він, янгол просто не може. Але хіба він винний, що він просто людина, і що його потреби видаються істоті вищій і тоншій гидкими й мерзенними?! Добре, нехай він гидкий і мерзенний, нехай він нижчий за неї морально, але ж хіба його інтелект надає їй право так поводитися з ним?! Хіба можна так затято ігнорувати бажання людини, яка тобі хоча б трішки небайдужа?! Він завжди сподівався, що вона прихильна до нього, у якісь світлі миті він вірив, що Кет його любить, а вона навіть не змогла сказати, які на її думку стосунки між ними! Що ж, нехай! Нехай і надалі вважає його бридкою тваринкою, нехай навіть не любить його, аби тільки була поряд! Він знову задовольнятиметься малим, усіма тими Жаклін і подібними до неї, він не посягатиме на святе й недосяжне. Він займеться сублімацією, він приспить у собі звіра й ніколи не дозволить йому підняти голови. Він змириться, він переживе. Він проковтне все це і пробачить! Він не має права ображатися на Кет за те, що вона його не любить.

— Кет!

У порожній кімнаті лунко відбивав кожну секунду годинник. Одна, дві, три, чотири, п’ять.

— Кет!

Шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять. Одинадцять секунд — їхній рекорд. Дванадцять. Тринадцять. Чотирнадцять.

— Скільки ще мені рахувати?!

— Кет, ти що, образилася?!

— Кет, справді?!

— Кет, де ти?!

Порожньо. Страшно. Може, з нею щось трапилося? Може… ні, вона його не облишить!

— Кет, вибач!

— Ну вибач, будь ласка! Я — дурень. Язик мій — ворог мій, ти ж знаєш! Кет, ну що таке, урешті решт?!

До кімнати зазирнула Ірен.

— Усе нормально, милий?

Андре мовчи кивнув, ховаючись за книжкою. Бабуся зникла так само безшумно, як і з’явилася. Хлопець прочитав кілька рядків і відкинув підручник.

— Я не можу без тебе читати! — крикнув сердито, насупивши брови.

— Вибач? — стурбоване бабусине обличчя знову з’явилось у дверях.

— Я не тобі!

Ірен глибоко вдихнула, роздуваючи ніздрі.

— Може, заспокійливого?

— Ні, не хочу! Не хочу я твого заспокійливого! Бачиш, я читаю! Я займаюся, розумієш?! Чому ви прагнете зробити з мене овоч?! — підскочив на дивані Андре. — Хіба я нервуюся?! Хіба я збуджений, кажи?! Кажи!

— Ні, що ти! — голос у Ірен був спокійний, але з її очей дивилося на хлопця чорне чудовисько переляку. — Я піду, добре?

— Бачиш, я через тебе лякаю Ірен! — із докором мовив Андре. Може, вдасться Кет присоромити? — І тахікардія починається!

Жодного результату. Андре піднявся з дивану, пройшов на кухню.

— Ірен, дай, будь ласка, заспокійливого!

Жінка знову глибоко вдихнула, дістала з кишені маленьку баночку, витрусила на долоню дві таблетки. Одну віддала хлопцю, іншу поклала до рота.

— За Кет! — сказав Андре, відпиваючи зі склянки воду.

Ірен мовчки зробила ковток і відвернулася.

Кет відійшла від плівки й сіла на пісок. Болить. Не серце, не голова, не шлунок — усе болить, ніби лещатами відривають шматочки тіла. Не тут її місце. Вона зовсім забула, як це — нікому не належати. Страшно. На скільки вистачить сил ґвалтувати власну душу? На скільки в Андре стане здорового глузду, аби не встряти в якусь сумнівну історію? Йому соромно, йому шкода, йому боляче. Усім своїм єством Кет відчувала його страх і його біль. Він сказав не те, що думав, але він сказав правду. Це найстрашніше. Він вибачився за правду, вибачився поспіхом, не даючи собі часу на усвідомлення масштабу катастрофи. Він випив за неї — за свій вирок. Він думає, вона дурна, вона зламається і прийде. Ні, Андре! Може, вона й дурна, але вона не зламається! Не прийде, ніколи не прийде, якщо так тебе можна врятувати. Вона врятує тебе, навіть якщо для цього треба буде померти. Померти через того, кого любиш, — дурня, вона вже в цьому переконалася. Померти ЗАРАДИ того, кого любиш, — подвиг. Навіть якщо це самогубство.

Андре ліг на бік, залишивши праворуч вільне місце. Це вже не смішно. Це жорстоко. Кет ніколи не була жорсткою. Кет не могла просто зникнути, піти, залишити його зовсім самого з усіма цими людьми, які вважають його божевільним. Тільки вони вдвох у цілому світі знали, що він нормальний. Інший — але нормальний. Як тепер йому довести їм, що він адекватний? Як йому вистояти — самому проти всіх, проти нав’язаного йому божевілля?

— Ти не можеш мене покинути, чуєш?! Не смій мене залишати! Тільки не зараз, не тоді, коли я можу все втратити! Якщо ти вже так хочеш — убий мене потім, коли вони не будуть так уважно дивитися на мене, коли мені можна буде впасти!

Тиша. Навіть храпу Леона не чутно. Андре встав, крадькома пройшов до кімнати батьків, відчинив двері, зазирнув усередину. Вони тут. Вони залишилися. Слава Богу! Слава Богу,