Анастасія Шевердіна - Тільки разом

існує, що вона може доторкнутися, має право вдарити, заслуговує володарювати його життям так само, я він володарює її існуванням. А потім — цілувати скривджену щоку, цілувати довго-довго й ніжно-ніжно, як ніхто й ніколи не цілував Андре й ніколи не поцілує. Тільки вона має на це право. Тільки вона, його єдиний друг, має на нього виключне право. Бо вона любить його більше за інших, більше за всіх, хто крутиться довкола хлопця. Вона любить його ні за що й за все. Батьків зобов’язує любити його відчуття рідної крові, вчителів — відчуття обов’язку. А її ніщо не зобов’язує. Вона просто любить. Вона так хоче. Так хоче його любити, а йому не потрібна її любов! Більше — ні. І їй, певно, соромно саме через це — що вона не навчила його любити. Не навчила цінувати свого єдиного друга і його піклування. Проклятий егоїст! Хіба він був таким раніше?! Ні, Андрій таким не був! Андрій був розчахнутий перед світом, як вікно до великої світлої кімнати, Андрій був спраглий вражень, як степ у липні! Він випромінював тепло і світло. А цей Андре — схожий і несхожий, рідний і чужий. Інколи вона зовсім не знає й не розуміє його. Щоб зрозуміти, що діється в душі Андре, треба вийти зі звичної системи координат, треба стрибнути вище голови. А вона не може. Не може перевищити себе. Вона намагалася, вона полюбила його, вона втратила себе, щоб віднайти його — і програла. Андре висотав її, витіснив її з неї самої і заповнив собою, своїми божевільними думками і мріями. Як він може казати, що вона заважає йому жити?! Вона ж завжди була з ним, завжди підтримувала, завжди охороняла! Вона… Стоп! Вона затулила від нього світ. Вона завжди була з ним, завжди підтримувала, завжди охороняла незалежно від того, хоче він цього чи ні. Вона насправді чинила так, як вважала за потрібне. Так, як хотіла вона — не він! Вона забрала в нього все й дала себе. «Ти сильніша за гравітацію», — сумно сказав Андре кілька років тому. «Це комплімент?» «Ні, це вирок». Вона винесла Андре вирок своєю любов’ю! Вона — причина його божевілля. Вона — причина всього поганого в його житті. Причина його соціофобії, його егоїзму, його хворобливої інтелектуальності. Це вона зробила його несхожим на Андрія. Вона позбавила його всього, крім власної присутності. Не дала хлопцю полюбити світ, відкритися перед людьми. «Яка різниця, що я скажу?! Ти завжди чиниш так, як вважаєш за потрібне! На все твоя воля!» Це не слова любові — це слова безнадії! Люди не повинні бути в чиємусь житті цілодобово й довічно. Вони мають піти, щоб звільнити місце для інших. А вона не схотіла йти. Не схотіла його віддавати. І тепер він її вигнав. Вирвав зі свого життя й викинув у Ніщо, де їй і місце. Андре знову виявився розумнішим за неї. Він не зрадив, ні! — просто спробував урятуватися. Хлопець дав їй шанс не вбити їх і народитися вільною — від любові й від страху. Від нього. Від смерті. Народитися й жити заново, почати з чистого аркушу. Так, він клятий геній! Він завжди перемагає, бо він завжди правий! Вона не просто розпочала гру, яка їй не під силу, — вона набралася тупого нахабства керувати цією грою. Вона спробувала впорядкувати чуже життя, забувши, як бездарно спаплюжила власне. Що ж, катюзі по заслузі! Скільки разів Андре казав їй, що вона зайва в його житті, — завуальовано і прямим тексом?! Певно, тисячі разів. А вона не чула. Не хотіла чути. Не хотіла йти, бо йти нікуди. Він не пам’ятає цей жахливий пісок, і холодне небо, і старого Кавабату. Він не усвідомлює, в яке пекло він виштовхує її зі свого життя. І слава Богу! Нехай живе, ніби в його житті не було смерті, не було жахливої спокути в перпендикулярному вимірі. Якби ж можна було стерти себе з його пам’яті, якби можна було вирвати з нього своє коріння так, щоб він не захлинувся кров’ю! Певно, вже пізно, вже занадто пізно, вже не обійтися без реанімаційних заходів, але чи не найкращий час зараз, щоб піти назавжди, — за крок перед його божевіллям і її новим народженням?! Може, та дівуля врятує його. А коли ні… Коли ні — нехай рятується, як знає! Він уже дорослий. Він геніальний. Він зможе пройти крізь біль, не забруднивши черевиків. Він усе може. Смерть була йому по коліна. Чому ж має бути інакше із цим життям?!

Андре прокинувся, потягнувся, сів на ліжку, протерши кулаками очі. Зиркнув на зім’яту постіль. Праворуч — порожнє місце. Хлопець хмикнув і зручно розташувався посеред ліжка. Не прийшла? То й добре. Образилася? Нічого, переживе! Це не перша й не остання сварка в їхньому житті. За стільки років можна було й навчитися не звертати увагу на такі дурниці, коли вже не можеш дурниці не коїти!

Поснідавши млинцями з малиною, Андре влаштувався на дивані й заглибився в підручник. Прочитав три глави, відклав книгу й вирячився на порожнє місце поряд із собою. Незручно. Ненормально. Забагато вільного місця. Забагато нічийного місця. Узяв із крісла подушку й поклав поряд із собою, притулився до неї боком. Знову спробував читати, але думки блукали десь-інде. Кет не сподобалась Жаклін. Чому? Банальна заздрість? Кет ніколи не була банальною й заздрісною. Утім, Жаклін матеріальна, а Кет — ні. Жаклін цілувала його, а Кет — ні. Він розповів Жаклін про Кет більше, ніж Кет про Жаклін. Але ж це не тому, що він щось приховує від Кет: йому просто нічого розповісти про Жаклін, а от про Кет він може говорити годинами. Звісно, Кет не любить, коли він про неї розповідає, але Жаклін щиро цікавилася його подругою, і він не хотів і не бачив сенсу брехати. Він узагалі не бреше. Просто інколи в запалі каже якісь абсурдні речі, як, наприклад, учора. Тільки з часом, після тривалого аналізу своїх слів, він починає розуміти, що сказане ним і почуте оточуючими — різні речі. «Та хто ти така?!» — сказав він, вкотре намагаючись зрозуміти її природу. «Ти ніхто!» — почула Кет і образилася. «Що ти знаєш про наше життя й наші потреби?!» — запитав Андре з надією, що дівчина зрозуміє і пробачить чергову слабкість друга. «Ти дурна