Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

мене в руках. Можливо, хтось міг мене побачити, та я не боявся — надворі третя ночі, пляж був порожній. Я сидів на пірсі і відчував, як хвилі лижуть мої протерті кросівки, місяць над головою мовчки кричить про відчай, який відчуваю зараз навіть я, а зірки схожі на дірки у чорному тлі реальності, яке так і хочеться прорвати, знищити і втекти від нього на інший бік. Туди, де живе світло зірок… Де все інакше…

Дуже дивно, що ідея покінчити з собою прийшла мені у голову повторно. Тепер це було схоже на удар блискавки — зовсім не так, як тихе і спокійне почуття, яке я відчув минулого разу. Тоді мені стало так легко і добре. Навіть весело. Я був бадьорим.

Та цього разу все інакше. Тепер я вагався. Мені було лячно знищувати все, що оселилося у мені за цей короткий проміжок часу…

Я сидів тихо, і мої очі почали стулятися. Я не став їм заважати.

Можливо, треба трохи подрімати… Можливо, все зміниться, і я наберуся сміливості жити далі? Або стану досить впевненим, аби покласти кінець усьому.

Раптом коло мене вляглося щось тепле і навіть гаряче. Воно почало муркотіти і пеститись об руки. Це була кицька.

Я почав розглядати її. У тварини було чудове дивовижне золоте хутро, вкрите чорними, як моє серце, плямами…

Раптом вона подивилася на мене своїми янтарними очима і промовила:

— Згадай мене! Згадай, Яне! Згадай себе, Яне.

Я здригнувся.

Холодна хвиля бризнула мені у обличчя. На камені поруч нікого не було. Я сам. У руках пістолет. Перші промені сонця лагідно пестять шкіру. Я згадав, як мою шкіру пестило волосся Святи тоді, у салоні краденого BMW…

Вже час повертатися за наплічником…

Я стояв біля невеличкого приватного будинку. Цей двоповерховий котедж, певно, вартував кількох десятків тисяч за одну добу проживання, та, здається, це не змушувало мого знайомого обрати менш розкішну місцину для ночівлі. Ларс був при грошенятах — і не шкодував їх, наче сам штампував коштовні папірці у підвалі власного будинку.

Я постукав у двері. Відкрив той самий хлопець, який нещодавно віз нас у мерседесі Ларса. Його обличчя було стурбованим.

Я зрозумів, що сталось щось погане. І як тільки мене впустили у великий білий і сяючий модерновими світильниками хол, я одразу зрозумів, що саме.

Ларс підскочив на місці і кинувся до мене. Його очі палали якимось божевільним вогнем.

— Свята у нього. — Вигукнув Ларс і зупинився за кілька кроків переді мною.

— У кого?

— У Гени. У його братика. Щоб їх чорти виграли у всі…

— Звідки ти знаєш?

Я намагався зрозуміти, що тепер мушу робити. Іти до спальні, де лишився мій наплічник, чи слухати цього несамовитого чоловіка, який нервово прикурив цигарку і тремтячими руками витяг її з рота так, ніби мав приступ конвульсії.

— Розказуй все спочатку, — попросив я.

— Нащо це тобі? Ти ж вирішив піти, чи не так?

Ларс був блідий і знервований. Радше схожий на щура, аніж на хижого птаха.

Я мовчки сів на крісло, обтягнуте білою шкірою. Ларс не став довго сперечатись і все розповів.

— Вони схопили її. Ці кляті недомірки, щоб їх…

Рита подзвонила кілька хвилин тому і кричала у трубку… А потім вони забрали у неї телефон…

Ти мусиш мені допомогти! Я ж бачу, ти можеш.

Я пам’ятаю, як ти видряпався з мотузок, коли ми тебе зв’язали. Твою ж… Чорт забирай, я знаю, що ти ледь не вбив Гену! Цей паскудник боїться тебе.

Не мене, а тебе! Бо ти геть хворий!

Ларс був у відчаї. Я справді не чекав, що він почне просити мене про допомогу, тим паче, чим я можу йому зарадити? Хіба що поспівчуваю його біді, і на цьому все скінчиться. У мене нема досвіду у таких справах. Викрадення, шантаж…

— Ларсе… я не знаю, що тобі порадити… Що роблять у таких випадках? Дзвонять у міліцію?

Ларс вилаявся такими відбірними лайками, яких я навіть не чув. Потім він сплеснув руками і зітхнув. Здається, він вже майже опанував себе. Ще трохи — і Ларс пошле мене подалі, згадавши, що я лише якийсь придурок, що мимоволі вліз у їхні зі Святою приватні справи.

Я не хотів цього. Я не хотів лишати його… та ні, треба бути чесним з самим собою — я не хотів лишати Святу у біді… Саме тому я мовив:

— Якщо ти розкажеш мені, через що заварилася ця каша, я спробую щось підказати. Та не певний, що з мене буде користь…

Мобільний телефон Ларса знову задзвонив.

— Хелло? — мовив він із своїм легким іноземним акцентом.

Поволі його обличчя кам’яніло. Він тримав трубку коло вуха і мовчав.

Я дивився на це і змальовував у своїй фантазії найгірші варіанти майбутнього…

Хвилини спливали, а він все слухав і мовчав… Здавалось, що я дивлюсь на нерухоме фото, на якому навколишній світ зупинився, аби відобразити увесь відчай Ларса.

Та раптом детектив відклав слухавку. Так само мовчки він піднявся на ноги, підійшов до скляної шафи і дістав пляшку горілки. Дорогої і кришталево прозорої.

Мені він плеснув більше, ніж собі, та я не був проти.

— Вони хочуть бачити нас у Сімеїзі в п’ятницю біля гори Кішка, на 6 годину ранку, — нарешті промовив Ларс, — і якщо ми не віддамо кинджал — вони уб’ють Святу.

Ларс уже був п’яний:

— Розумієш, вона унікальна… Невже ти не бачиш цього?

Я теж був напідпитку. В нас лишилось багато часу і ми не знайшли нічого кращого, ніж витратити його на те, аби