Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— Знаєш, Марічко, за останні дні я неначе прожив ще одне життя. Життя настільки нове і незрозуміле, що здається, не зможу в ньому адаптуватися.

Марічка зайшла зі спини і заклеїла Андрієві широченну подряпину, що простягалася від плеча аж до лопатки.

— Ніби все, — тихо проговорила жінка, — за п’ятнадцять хвилин все буде добре.

Андрій накинув на себе куртку і сів за стіл.

— Слухай, давай начистоту. Я прийшов сюди, щоб знайти терористів. Вони називають себе «Квітники» і планують теракт на станції. Але з того, що я бачу, — Андрій обвів поглядом бункер, — ти, мабуть, одна з них. Понад те, мене цікавить знімальна група, яка зникла у зоні.

«А ще (і це я взагалі не можу пояснити) я тебе знаю. Я вже кілька років бачу тебе уві сні», — хотів додати Андрій, однак змовчав.

Марічка сіла навпроти Андрія за стіл. У її очах було помітно втому.

— Гм, так от що тобі сказали… Повір, те, що ти знаєш, — це цілковита брехня. Причому найменша брехня з усієї, яку вклали у ваші голови.

— Марічко, я прийшов не сперечатися. Якщо відверто, то я дуже стомлений і не вдягнув на тебе наручники лише тому, що там, на галявині, ти в мене не вистрілила. Тож я хочу знати, чому? Чому ти не «прибрала» мене?

— Тут і так багато смерті, — тихо відповіла жінка. — Все сталося геть не так, як я планувала.

— А що ти планувала? Розкажи.

— Я не впевнена, чи зможеш ти сприйняти те, що я розповім.

— А ти спробуй, — Андрій глянув на наручного годинника, — спробуй, доки є час. Інакше мені доведеться вийти на зв’язок із начальством — і все, другої спроби не буде.

— Гаразд, — Марічка встала з-за столу і взяла з полиці якийсь пульт. — Тільки спершу запитання: на твій погляд, люди одні у всесвіті? До речі, питання серйозне.

— Ну-у-у… — попервах Андрій і справді хотів пожартувати. — Якщо відверто, то, мабуть, кожен, хто хоч раз вночі піднімав голову до неба і дивився на зірки, задумувався про те, що в усьому всесвіті не одна-єдина планета, де є життя.

— Добре, тепер слухай і не перебивай мене.

Марічка натиснула кнопку на пульті — частина стіни від’їхала вбік і відкрила чималий монітор.

— Сприймай все, що почуєш, просто як довідку, як даність, інакше твій мозок не впорається.

Андрій кивнув. На моніторі засвітилася карта зоряного неба. Навіть не так, здавалося живе зображення скомпонували з сіткою карти на якій були позначки, стрілочки і направляючі. Ще було видно якісь назви, однак якою вони мовою написані, Андрій так і не зрозумів.

— У Всесвіті дуже багато різних форм життя. До речі, деякі примітивні організми є навіть на одній із планет вашої сонячної системи. Проте зараз йтиметься про ті форми, які ви називаєте гуманоїдними.

— Тобто ті, що схожі на людей?

— Так, — Марічка кивнула. — Це, — тицьнула вона в карту, — галактика «Месьє вісімдесят один», або, як ви її ще називаєте, галактика Боде. Відстань до неї десь дванадцять світлових років. Її можна побачити в телескоп у районі Великої Ведмедиці. Майже в самому центрі галактики є зірка Пульхеріма. Навколо неї обертається дванадцять планет. Четверта від зірки — Атрія. Це моя батьківщина. На екрані з’явилася планета. Андрій побачив незнайомі контури континентів. Планету, як і Землю, оточували хмари, але не білі, а із зеленуватим відливом.

— Що?.. Не може бути! — прохрипів він.

— Не перебивай, просто слухай. Наша цивілізація дуже стара, їй понад п’ятсот тисяч років. За цей час ми встигли розвинутися — як технічно, так і духовно. І в якийсь момент зіткнулися з проблемою. Виявилося, що частина людей від самого народження має генетичний збій. Ці люди можуть убити іншу людину, задля власної вигоди піти на злочин, підставити, перекласти свою провину на іншу людину.

— Хіба це збій? — хмикнув Андрій. — Та це скрізь і завжди так!

— Та не перебивай же ти, — зиркнула на спецназівця Марічка. — Попервах цих людей просто відділяли від решти, але це все більше нагадувало гетто, у якому зріли бунти. В якийсь момент наша влада знайшла вихід — відселити їх.

— Куди?

— На іншу планету. Ми знайшли планету, схожу на нашу, — Марічка тицьнула в карту. — Ось вона.

Масштаб швидко почав збільшуватися. Спочатку з’явилася зірка, вона стрімко наблизилася, потім взагалі зникла за екраном. З’явилася одна планета, потім інша, і раптом Андрій закляк — майже на увесь екран він побачив… Землю.

— Так, ти не помилився, це Земля. Принаймні, ви її так називаєте.

— Маячня! — Андрій відкинувся на спинку стільця. — Це просто ахінея!

Марічка не звернула уваги на його репліку і спокійно продовжувала:

— Близько трьох тисяч людей було доправлено сюди в якості експерименту. Наші вчені вирішили блокувати частину їхнього мозку, щоб жорстокість та інші вади не передавалися наступним поколінням. Їм залишили необхідні для виживання знання і ось це, — на екрані з’явилася схема у вигляді кола. Щось таке Андрій вже бачив, але не міг пригадати, де саме.

— Це календар. Ваші вчені називають його календарем Майя.

— Точно, — Андрій пригадав телепрограму, де йшлося про знайдені в Америці кам’яні та глиняні диски. — Стій, Марічко. Наскільки я пам’ятаю, цей календар пророкує кінець світу?

— Ні, не так. Цей календар вказує на кінцеву дату ув’язнення за вашим теперішнім календарем. Вчені вирахували, скільки поколінь має змінитися, щоб нащадки втратили агресивність і могли жити з нормальними людьми. І до речі. Ви не правильно вирахували цю дату. Це не грудень дві тисячі дванадцятого.

— Знаєш, — Андрій почухав руку, що засвербіла