Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— Дяче! — заволав Андрій. — Дяче, ти живий?!

Навколо панувала тиша. Вона неначе дзвеніла навкруги. Обережно, щоб не натрапити на супротивника, Андрій просувався в бік пагорба, де мав бути Дяк. Ось він, пагорб. Андрій обережно висунувся з-за дерева і побачив місце бою. Дяк, геть пошматований, лежав на спині. Поруч на боці лежало інше скривавлене тіло. Андрій опустив зброю і підійшов ближче. Вже за мить він зрозумів, що тут сталося, — Дяк забрав росіянина з собою, підірвавши себе і супротивника гранатою.

— Дяче, як же так?.. Ти ж знав, що я повернуся… Ну, навіщо?..

Андрій відчув неймовірну втому. Він прихилився до найближчого дерева, сповз спиною по стовбуру додолу і закрив очі. Все скінчилося.

Десь ліворуч він почув шурхіт. Сили вистачило лише розплющити очі, він навіть не ворухнув автоматом.

За п’ять метрів від нього стояла його стара-нова знайома, яку він залишив біля ящика з піском. Жінка тримала в руці пістолет. Чорне дуло дивилося в очі Андрієві.

— Марічко, — ледве зміг промовити чоловік, пригадавши ім’я, яке називав старий, — або стріляй, або не дуркуй…

Він обережно забрав руки від автомата, що лежав у нього на колінах. Дівчина опустила пістолет донизу, потім взагалі випустила його з рук. Вона сіла поруч на землю, обхопила голову руками і голосно заголосила.

«Боже, як я зморився», — генерал вийшов із кабінету і, навіть не глянувши на секретарку, перетнув приймальню. Він проігнорував ліфт і пішов униз сходами. На подвір’ї несподівано ожив його мобільний телефон. Генерал спинився біля машини і глянув на дисплей. Дзвонив голова СБУ.

— Слухаю.

— Дмитре Сергійовичу, — голос з телефону лунав схвильований, — мої люди із зони передають, що у нас ускладнення. Вони зафіксували кілька вибухів саме у квадраті, де можуть перебувати ваші люди. І це не надто далеко від станції. Не хотілося би, щоби поповзли чутки серед персоналу.

— Давай зробимо так, — генерал сперся на дах машини, — збери свою «Альфу», тільки найбільш перевірених, і відправ туди. Нехай усе зачистять. Для військових та інших ви проведете у зоні тактичні навчання. Під це спишемо і вибухи.

На тому боці зависла мовчанка, СБУшник щось обмірковував.

— Ви кажете, щоб ми все зачистили? А як же домовленість із ФСБ?

— Я не віддам їм своїх людей. Краще все поховати на місці. Потім якось та буде.

— Гаразд, зрозумів, триматиму вас у курсі.

Генерал сів на водійське сидіння службового «Мерседеса», кинув телефон на крісло поруч і ліг грудьми на кермо. «Боже, як же я зморився», — ця думка блокувала всі інші думки.

— Усе. Додому і спати, — генерал вставив ключ у замок запалення.

Машина виїхала за територію Контори. Володимирська вулиця була майже порожньою. Генерал повернув на бульвар Шевченка і «Мерседес» улився в потік у напрямку проспекту Перемоги.

«Біснуваті росіяни, — не міг заспокоїтися генерал, — таку кашу заварили! Будемо їсти її до другого пришестя».

Мерседес минув Кільцеву і виїхав за місто. До генералової «дачі», як він сам називав свій будиночок у закритому для звичайних людей котеджному містечку, залишалося кілометрів десять. Ще трохи прямо, потім розвернутися і майже одразу — бічна дорога в ліс.

І знову задзвонив мобільний. Генерал пригальмував у третій смузі в місці для розвороту. Увімкнув лівий поворот і трохи змістився у розрив між відбійниками, пропускаючи зустрічний транспорт.

— Слухаю.

— Дуже прикро, що ми так і не зрозуміли один одного, — генерал впізнав голос ФСБшника. — Ви обіцяли віддати мені людей, аж раптом передумали.

— Послухайте…

— Ні, це ви послухайте. Така поведінка примушує мене поставити під сумнів можливість подальшої співпраці з вами.

— Знаєте що! — закричав генерал, але співрозмовник вже дав відбій і з телефону чулися короткі гудки. — От погань!

Генерал кинув погляд на дорогу. Зустрічний транспорт був далеко. Чоловік перемкнув передачу і повів машину на розворот. У цей момент мобільний задзвонив знову.

— А щоб тебе, — генерал зиркнув на трубку, яку кинув на сидіння.

Саме в цю мить він почув протяжний звук клаксона і побачив через скло з боку пасажира величезну фуру. Заскреготіли гальма. «…З російськими номерами…» — встиг подумати генерал. Фура влетіла в «Мерседес». Легковик зім’явся, немов та бляшанка, між фурою та відбійником. За кілька секунд вантажівка спинилася остаточно.

Біля місця ДТП почали зупинятися інші машини. Із понівеченої кабіни фури виліз очманілий молодий здоровань. Люди підбігли до «Мерседеса».

— Живі там є?

— Та звідки? — розвів руками один з чоловіків. — Місиво…

— Я не знаю, як воно вийшло, — бідкався далекобійник. — Я їхав, а він переді мною розвертатися почав. Я ж таку махину не спиню вмить…

Андрій стояв у бункері біля вхідних дверей і оглядав вибухівку, закладену росіянином.

Він зупинив останній таймер і тепер вирішував, чи від’єднувати пристрої від стін. Покрутив і обмацав один із пристроїв і нарешті вирішив не чіпати. Мало як бува, можливо, десь всередині є інший детонатор на від’єднання. «Ех, нема Дяка, — подумав Андрій, — він би ці штуки розібрав на раз-два». Чоловік припинив роздивлятися вибухівку і повернувся до жінки, що сиділа за столом. Вона саме витягла із залізного боксу якісь широкі сірі смужки, що нагадували пластир.

— Ось, — простягнула декілька смужок Андрієві. — Наклей на подряпини.

— Що це?

— Довго пояснювати, наклей. Давай допоможу.

Андрій зняв