Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

Улле широко повів рукою.

— Останнє, що він забрав, — це авто. І ним туди поїде, авжеж. Не здивуюся, коли й Лунд попадеться в лабети старигану. Той, знаєш, справдешній павучище. Мій батько теж був лихвар. Голлен, акціонер Голлен. Вмер у Лонґгольмені. А Кульман як сидів собі, так і досі спокійнісінько сидить. Називає свою фірму відкрито — Кульманова позичкова контора. Має повно всілякого мотлоху. Старі туфлі, шляфроки, костюми, срібло, золото — все, чого душа запрагне. І лихварює. Готівкою.

Розлючений Улле глипнув на жінку.

— Якби не те, то я хоча б заплатив за розлучення!

— Ти зовсім не сучасна людина, — зауважила вона. — Ходиш і носиш злобу на когось. Дітвацтво якесь! Дістанеш гроші вже завтра, якщо я зателеграфую. І не муситимеш женитися зі мною. Знаєш, я теж розлучаюся. Мій чоловік дуже милий, але я з ним не витримую. І не конче тобі одружуватися зі мною! Запрошу шість відсотків — це моя єдина умова.

— Досить про це говорити, — сказав він.

— То хоч потанцюй зі мною ввечері, — попрохала вона. — я почуваюся так самотньо поміж цих незнайомих людей…

Коли Улле зійшов додолу попоїсти, жінка сиділа за його столом. Холодно вклонившись, проминув її й підійшов до Кульмана.

— Мій стіл зайнятий. Сподіваюся, ви будете не проти, якщо я…

— Звичайно ж, про що мова, — перебільшено люб’язно відповів той.

— Я звуся Голдінґ.

— Дуже приємно, я Кульман.

Вони познайомилися біля стола із закусками.

— Тут доволі нудно, — сказав старий. — Однак треба визнати, що місце непогане. Ви завсідний гість?

— Щороку тут буваю. А ви, мабуть, уперше, пане Кульмане?

— Так, але мій небіж часто сюди приїжджає. Лунд. Йосеф Лунд.

— О, — усміхнувшись, блиснув золотими зубами Голдінґ, — ми з ним дуже добрі приятелі. Познайомилися добрих кілька років тому.

Усе пообіддя вони балакали про Лунда.

Були дуже ввічливі. Заговоривши про лижі, молодший згадав, що торік Лунд звихнув ногу.

— Завтра я стану на лижі, — сказав. — Може, виберемося гуртом?

— Я ніколи не мав уявлення, що воно таке, — заяснів старший. — Власне, щойно сьогодні я спробував це діло навсправжки. Хоч лижник з мене й ніякий, та якщо хочете…

З-за стола молодший звівся першим. Прийшовши на станцію, зателеграфував: «Не розлучаюся крп гроші понеділок крп Улле».

Старший написав листа — дуже короткого, бо натомився: «Сімоне, перевір справи Улофа Голдінґа — сина акціонера Голлена. Негайно дай відповідь!»

А наступного дня вони стали на лижі.

Не квапилися. Молодший простував попереду. Старший плуганився назирці на непевних ногах. Часто вибивався з лижні, падав, і тоді йому допомагав стати на ноги Голдінґ. Обидвоє сміялися. Був це похід на кілька кілометрів. Спершу вниз долиною, а тоді — вгору лісистим узвозом на той бік хребта. Ні, вони нікуди не поспішали. Молодий ішов попереду так поволі, ніби прогулював важкохворого, а старий так обливався потом і сопів, ніби йому наставала остання година.

— Саме тут, — сказав Голдінґ, — Йосеф Лунд з’їхав униз. Зник миттю, потішно це виглядало. Шусть! — і нема його. Але він всього-на-всього звихнув ступню й трохи подряпав лице. Поталанило йому, неймовірно поталанило. Гляньте вниз, це могло погано скінчитися.

Вони рухалися на краю провалля.

Кульман відступив і тримався вище від Голдінґа.

— Не для мене такі речі, — відповів він. — Мені треба рівнини — так би мовити, твердого ґрунту під ногами.

Згрібши сніг із пенька, старий сів.

Спершись на палиці, молодий втупився в спітніле лице супутника.

— Непогано було б зараз повернутися, — додав Кульман.

— Подумайте, — проказав Голдінґ, — якби ви так отут і звалилися. Якби зараз встали, а лижі ковзнули — і геп! Це, очевидно, була б лиха пригода.

Старий примружив очі на нього.

— Не спішно мені розбиватися.

— А якби комусь було спішно? — спитав молодий. — Якби я, скажімо, скинув вас у прірву? Я б тоді спустився й перевірив, чи справді ви мертвий, перш ніж піти по допомогу. Нещасливий випадок! Розумієте? Ось ви сидите на пеньку. Кожен побачив би, що ви тут сиділи. Побачив би також сліди ваших лиж — просто до провалля. Ото якби я так захотів вас зіпхнути, якби зараз мені такого закортіло, пане Кульмане… Якби таке спало мені на думку…

Старий звівся на ноги.

— Ми б могли побалакати про щось інше, — сказав він і лякливо оглянувся навколо.

— Кажу вам: якби я захотів вас зіпхнути, — вів своє Голдінґ, блиснувши золотозубою усмішкою.

— Цього ви аж ніяк не хочете. З якої речі вам таке коїти? Я ж вам нічого злого не зробив.

— Але ви могли б відмовити мені в чомусь, і тоді я впав би в злість. Наприклад, чи міг би я попросити вас, Кульмане, зробити мені одну послугу? Скажімо, дати позичку. Я б сказав отак: «Не вимагаю, щоб ви віддали мені те, що фактично видурили в мого батька. Волію, щоб ви позичили мені п’ятдесят тисяч. Знаю, що вам таке до снаги, а передо мною банки зачинено. Можу приїхати до вас будь-коли. То позичите під шість відсотків? Вбережете своє життя — тільки з умовою, що дасте мені кредит — п’ятдесят тисяч. Ви ж лихвар. Я також, хоч і з іншого покоління, більш відкритого. Тож, інакше кажучи: тимчасово стаю власником вашого життя — як застави, як цінного предмета. Віддаю його вам. Вділяєте за це п’ятдесят тисяч. Гадаєте, що ваше життя не варте такої суми?

Перестрашений Кульман видивлявся на нього.

— Але ж любий пане… Голдінґу.