Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

— Дякуйте Марії, вона за вас просила та дякувала.

— І їй спасибі.

— Дочка у вас гарна, — зауважив Щупак, — писана красуня. Хай трохи підросте, то я її влаштую покоївкою до пана Майєра або до коменданта Штарка. Житиме як у бога за пазухою, і всі перед нею гнутися будуть. Староста пішов.

— Як я вам вдячна, — зворушливо мовила Галина Іванівна, — ви ж порятували нас від неминучої смерті. Діток моїх порятували. І це вже вдруге. Але ж ви віддали цьому виродкові такі коштовності…

— Як же я могла б спокійно жити на білому світі і дивитися своїм дітям в очі, знаючи, що я могла врятувати людей і не врятувала, бо пожаліла золотий годинник.

— Не кожен на таке здатен, — розчулено тисла руки матері Галина Іванівна.

— Ми — радянські люди і мусимо допомагати одне одному, — відповіла мати. — Щупак же така людина, що для нього основне гроші та нажива. За золото він батька рідного може продати, лише б самому не бути в програші, одним словом, справжній хапуга та куркуль.

Коли Галина Іванівна пішла на свою половину, мати тривожно глянула на Юрка, запитала:

— Що ж нам тепер робити? Добре, хоч Щупак попередив про того Скрипаля. От бач, як воно буває. Не встигли ми з тобою ще попрацювати в підпіллі, а вже впала на нас підозра. А ти, Юрку, молодець, добре тримався, як староста про Скрипаля розповідав. Тепер мусиш триматися, сину, бо іншого шляху в тебе немає.

Тільки тепер Юрко відчув, як у душу почало закрадатися липке, ще незвичне почуття страху. А що буде, як фашисти дізнаються, хто навів бійців на слід Хоткевича й Сиволапа? На мить постало в уяві довгасте, брезкле обличчя Майєра, його холодні очі. Такому потрапиш до рук — вороття не буде. Треба попередити Вовку. Староста говорив про перевірку. Фашисти, мабуть, вигадають якусь провокацію, намагатимуться вивести Юрка на чисту воду, а потім вийти на лейтенанта Вершину. А може, гестапівцям ще щось відомо? Чого доброго, вони пронюхали щось про Підземелля? І Юрко відчув себе таким розгубленим та безпорадним, що мало не заплакав. Не розумом, а серцем відчув, що й справді збираються над ним чорні хмари і всім їм загрожує неабияка небезпека. Правду казав лейтенант Вершина, одне — думати про підпільну роботу, а зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з ворогом. Але, як там не буде, не піддаватися паніці. Поки що фашистам нічого певного не відомо, бо вони б зразу схопили Юрка й Вовку і потягли б їх у гестапо. Отже, зараз треба бути особливо обачним, не піддаватися на ворожі провокації і терпляче чекати приходу Вершини або його посланців. Партизанські розвідники щось зуміють придумати, щоб захистити Юрка і Вовку від гестапівців та їх прислужників.

Розділ десятий

СЛАВКО ОЛЕФІРЕНКО

Юрко взяв кошик з ліками і, вийшовши луками до Шляхетського болота, берегом річки подався на Червоний хутір. На невеличких озерцях цвіли білі лілеї. Коли хлопець вийшов на берег В'юнового озера, побачив посередині хвіст збитого «юнкерса». Літак стояв сторчма, і між зеленою ряскою чорніла облізла свастика. Ще один ворожий літак лежав на протилежному березі річки. Там же стояло десятків два підбитих танків. Ні до літака, ні до танків ніхто не може підійти. Зразу за річкою починається мінне поле і тягнеться воно до Самусевого лісу.

Хлопець швидко добрався до Червоного хутора, знайшов хату Насті Краснухи і вручив жінці передачу Оксани Василівни. Вона зраділа, подякувала, запалила спиртівку і почала зразу кип'ятити шприц.

А Юрко пішов назад додому. По дорозі вирішив зайти до свого шкільного товариша Славка Олефіренка. Майже три тижні не бачилися хлопці. Якось зустрілися на переправі, коли ще фронт стояв під Васильківськими Дачами, і більше не бачилися.

Славко, невисокий на зріст білявий хлопець, довговидий, рум'яний, як дівчина, а на щоках дві ледь помітні ямочки. Очі сині, великі, замріяні. Погляд їх допитливий, такий, що, здається, проникає навіть крізь кам'яні стіни. Славко дуже впертий, як уже стане на своєму, ніхто його не зуміє переконати. І зовсім не вміє лицемірити, підлещуватися, хитрувати. Він, як і Юрко, багато читає. Особливо захоплюється історичними романами. Славко й сам пише вірші, оповідання, думає написати повість про хороброго повстанця Тимофія Кушніра. Учителька Ніна Павлівна не раз говорила, що Славко Олефіренко, без сумніву, буде поетом. І радила читати йому побільше художньої літератури, приносила книги зі своєї бібліотеки, навіть подарувала йому «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. І Славко читав. У хлопця була найкраща в селі бібліотека. Яких тільки книжок не було в Славка! І кожна книжка в гарній блискучій обкладинці, а на ній назва, витиснена золотими літерами. Колись, як селяни розбирали майно панів Хоткевичів, Славків дід Гаврило Олефіренко запріг волів і поїхав до палацу за панським добром. У маєтку вже нічого не було, все розібрали мешканці села та навколишніх хуторів. На подвір'ї лежали купи книжок з панської бібліотеки. Дід Гаврило поскладав їх у свою хуру і привіз додому. Пізніше всі ті книжки дісталися Славку. Дід перед смертю подарував їх онукові і наказав, щоб він перечитав їх усі, а найцікавіші склав на окрему полицю. Юрко часто брав книжки в товариша і, прочитавши, одразу повертав. У Славка єдиного в селі були твори Олександра Дюма, Вальтера Скотта, Роберта Стівенсона. Правда, Дюма був французькою мовою. І Славко самотужки вивчив французьку. Він виписував з книги всі слова, а потім брав словник і перекладав. За день Славко долав спершу третину сторінки, потім половину, а за два роки такого перекладання читав уже без словника.

Минулої зими Славко написав вірш «Віхола», і його на першій сторінці надрукувала районна газета «За більшовицькі колгоспи». Під віршем підпис: «Славко Олефіренко. Село Жовтневе». Хлопець купив з десяток газет, обклеїв ними півстіни, а одну подарував учительці Ніні Павлівні.

Пізніше Славко розповів, що це Ніна Павлівна взяла в нього вірш і занесла в редакцію, попросивши надрукувати в новорічному номері. Вважався Славко середнім учнем, хоча історію та літературу знав блискуче. Міг би він стати кращим учнем, та не вистачало в нього часу на уроки. Славкова мати, тітка Докія, працювала на фермі, щодня вставала серед ночі і йшла до корів. А хлопець залишався з меншими сестричкою й братиком. Часто доводилося і в печі топити, варити малечі куліш, пряжити в полив'яному горщечкові молоко.

Славків батько часто міняв роботу. Ніде довго не затримувався, не зживався з людьми, пиячив. На горілку потрібні були гроші, і він намагався