Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

Скрипаль доповів, що хлопці, маючи ключі, пішли в палац, побачили там пана Хоткевича та Сиволапа і доповіли червоноармійцям. І це ще не все, — продовжував староста, — Скрипаль запевняє, що в палац вночі приходив лейтенант Вершина, а з ним два чекісти і супроводжували їх два підлітки. Хто точно, він не роздивився, бо було темно, а схожі ті підлітки були на вашого Юрка та Вовку Карпенка, схожі по росту. Усі вони зайшли в палац, замкнули двері — і зникли, як крізь землю провалилися. Скрипаль сидів у кущі бузку, чекав їх мало не до самого ранку, а з клубу ніхто й не вийшов.

— Вигадав Скрипаль, — обурено озвалася мати, — плете таке, що й купи не тримається. Не впізнав ні Юрка, ні Володі, а на хлопців киває. І де б вони поділися, ті чекісти та хлопці, якби вони й справді зайшли в клуб? Там же один вихід. Не могли ж вони у вікно вилетіти. І вікна в палаці заґратовані.

— І я так думаю, — погодився Щупак. — Все, що каже Скрипаль, дійсно не тримається купи. А німець може й повірити. Правда, я дав вашій родині гарну характеристику, розповів, як твого Василя тягали енкаведисти по допитах, пришивали йому саботаж, хотіли в тюрягу заморити.

Староста звів очі на Юрка, запитав:

— Не знюхався ти, хлопче, з лейтенантом Вершиною? Не ти з своїм дружком навів червоних на аптекаря та пана Хоткевича?

— Таке й скажете, Юхиме Мартиновичу, — ображено знизав плечима Юрко. — Я так перед тим перехворів, що й ходити не міг. Хай фельдшерка скаже, як воно було. А Скрипаль вигадує. І ключів у нас не було! Не міг я проникнути в приміщення клубу.

— Дивися, хлопче, — суворо попередив Щупак, — будь обережним, не засунь свою голову в зашморг, бо засунути легко, а витягти дуже важко. Буде німець тебе перевіряти, слідкуватиме, і, дивися не оступися, бо буде каяття, та не буде вороття! Юрка я змалку знаю, звик до нього, а тут Скрипаль отаке котить на хлопця! Але не біда! Не їла душа часнику, то й не буде ним пахнути. І постарайтесь знайти спільну мову з Майєром. Розкажеш йому про фальшивомонетню пана Хоткевича, покажеш оті асигнації, хай німець на них подивиться.

— А що? — запитала мати. — Німці теж задумали друкувати гроші?

— Мо', й так, — ухилився від прямої відповіді староста. — Про це в нас мови з паном Майєром не було, а грошики його справді цікавлять. Та й кого вони, сказати правду, не цікавлять, — пожвавішав Щупак, — хоча тепер царські асигнації нічого не варті! У мене в коморі мішок катеринок стоїть, а куди їх можна приткнути? Це ж колись до революції говорили: «Є в кишені папірці — будеш мати хутірці!» Так кажеш, Маріє, що пан справді привіз в село майстра грошових справ? І Майєр мене про те розпитував, а я й не знав нічого про цього майстра. Майєр до вас прийде, і хай Юрко перекладе йому твої розповіді. Тільки ви до цього німця ладком, щоб він на вас, бува, не розгнівався, бо від його слова все зараз залежить. Скаже розстріляти — і зразу тобі капут! А тут ще Скрипаль підсунувся з тими чекістами! Майєр, як почує прізвище Вершини — зубами клацає. Убив той вишкребок старшого брата пана Майєра, Якуба, як той був у нашому селі в вісімнадцятому. Він теж служив у полку, який стояв у Відрадному. Отак воно, Маріє, все переплелося, позакипало намертво, і ніхто нічого тут не вдіє. А нам про своє треба думати, як уціліти та добро своє не розгубити, а ще хоч трохи й додати до своїх достатків.

Староста взяв до рук графин, вилив з нього останню горілку, випив її, наказав матері:

— Скажи, хай зайде сюди ваша біженка, бо є в мене одна задумка, але мушу подивитися на твою «сваху», чи як вона тобі доводиться.

Мати покликала Галину Іванівну. Вона зайшла до хати, сіла на лавку, куталася в теплий пуховий платок.

Щупак прискіпливо оглянув її, затримав погляд на руках, підозріло зауважив:

— Кажеш, Маріє, нема у ваших біженців ніяких документів, а може, вони такі, що їх зараз нікому показувати не можна? Га? Дивлюся я на вашу біженку, на її білі руки, на її доньку — і бачу, що вони не прості птахи. А що як ви, добродійко, — Щупак звернувся до Галини Іванівни, — дружина комісара, комуніста? Отут і думай. Німець видав розпорядження, хто дає притулок родинам комуністів — смерть! Гаплик! Де ви, добродійко, — допитувався Щупак, — працювали до війни, яку посаду займали?

— Учителька я, — відповіла Галина Іванівна, — дітей учила, а як почалася війна, поїхала до батьків і захворіла. Так і лишилася у вашому селі.

— Допоможіть нам, Юхиме Мартиновичу, — слізно попросила старосту мати. — Ви ж самі бачите — хвора жінка. Куди їй зараз податися з малими дітьми?

— Допомогти можна, — погодився Щупак, — тільки доведеться мазати. Може, у вашої біженки є золота каблучка або годинник? Малувато, Маріє, твого перстня, бо його навпіл не розпиляєш.

— Добре, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — віддам вам золотий годинник, колись я його купила, як одержала премію за узор на міжнародній виставці, а ви допоможіть нашим біженцям.

Мати дістала з скрині невеличкий золотий годинник, простягла його старості.

— Тю, дурна! — вигукнув той. — Нема в тебе десятої клепки. Кидаєшся золотом, як сміттям. Тепер можна думати! Я як побачу золото — сам не свій стаю. Золото для мене, як сонце, доторкнуся до нього рукою — і весь затремчу від щастя.

Щупак сховав годинник в нагрудну кишеню, дбайливо застебнув ґудзик, сказав матері:

— Дістану я вашій біженці паспорт, тільки про це — мовчок. І про наші розмови нікому ні слова. Є в мене ще одна справа, але про неї поговоримо пізніше, як усе інше трохи всядеться, бо не можна все вирішувати гамузом. А паспорт вашій біженці принесу найближчим часом, можете не хвилюватися. Дозвіл на проживання в селі зараз вам видам.

Староста дістав з кишені бланк з круглою печаткою, хімічний олівець і тут же виписав Галині Іванівні та її дітям дозвіл на проживання в селі Відрадному.

— Як ваше прізвище? — запитав Галину Іванівну староста.

— Вострикова.

— Тепер будете, добродійко, не Вострикова і не Хвостикова, а матимете прізвище Павлюк Галина Денисівна, родом ви з Проскурова, мешкали на Зеленій вулиці. Будинок ваш згорів, бо в нього влучила бомба. Більш докладно про вашу біографію, як принесу паспорт. А зараз обов'язково навчіть дітей, щоб вони знали, яке тепер в них прізвище.

— Спасибі