Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

брудними нігтями. — Заплакав кривавими сльозами і спалив. Хай, думаю, моє добро за димом піде, а ворогам не дістанеться. Спалив свій хутір, і в мені всередині щось вигоріло. Краще й не думати. Краще про таке й не говорити! Не стало в мене хутора і перетворився я на птаха з перебитими крилами. От і радію приходу німців, бо моїм ворогам тепер теж смаленим запахло.

Староста поглянув на Лесю, стенув плечима:

— Не придумаю, як же бути з вашими біженцями, як їх лишити у селі без документів. Хай, може, мандрують собі далі, бо в нас режимне село — гестапо всіх підозрілих винюхувати буде. Спровадить їх Ситарчук у жандармерію. І вам клопіт буде, хоч ви люди без політики.

— А ви щось придумайте, Юхиме Мартиновичу, — знову порадила мати.

Староста поклав на тарілку смажену щуку, запитав матір:

— А чого ти, Маріє, так уболіваєш за своїх біженців? Хто вони тобі такі? І не сват, і не брат, а ти аж підскакуєш, щоб їм підсобити.

— І сама не знаю, Юхиме Мартиновичу, — роздумливо відповіла мати. — Люди ж вони. І дівчина яка вродлива! Ви самі здивувалися, як вгледіли. Мо, й невісткою буде!

Староста випив ще одну чарку горілки, відсунув від себе графин, сказав матері:

— Забери горілку з-перед очей, бо вже набрався по саму зав'язку, а зупинитися не можу. Є в мене ще одна важлива розмова, — продовжував Щупак. — Хочу тебе попередити. І Юрко хай послухає, бо справа його теж стосується.

Мати насторожилась, допитливо поглянула на Щупака.

— Пощастило мені, Маріє,— довірливо почав той. — Пощастило! Тепер уже про це можна всім говорити і нічого не боятися. Везе мені, та й годі. Є серед німецьких офіцерів, що зайшли в наше село, один мій давній знайомий. Майєр його прізвище. Він ще у вісімнадцятому був у нашому селі, жив у палаці. Збирав контрибуцію. Так я колись німцям допоміг, вивів їх полк болотами, як село червоні обложили. Урятував я від полону цілий німецький полк.

— А казали, — перебила мати старосту, — що їх порятував Парфен Гармата, вони якось перетягли його на свій бік.

— Казали-мазали, — зневажливо махнув рукою староста, — навмисне звели ту вину на Парфена, щоб його вгробити і з мене зняти всяку підозру. Майєр тоді цей фінт придумав. Голова в цього німчика варить. Тепер він полковник гестапо. І, звісно, він мій благодійник та захисник. Староста притишив голос і став розповідати далі:

— І не годилося б про це говорити, а мене аж розпирає від новин, і ніяк не можу стриматися. Тільки ж ви дивіться, нікому ні слова, ні півслова, бо й вам буде на закуску, і мені дістанеться на горіхи. Хочу, щоб ви, як кажуть, були в курсі діла і не влипли в якусь халепу.

— Кажіть, кажіть, Юхиме Мартиновичу, — захвилювалася мати, — ми ж люди свої, мусимо допомагати один одному.

— Тут таке діло, — повагавшись, почав Щупак, — у панському палаці буде лікарня для німецьких офіцерів. І не для простих офіцерів, а для есесівців. Тут для мене, як для старости, може бути добра пожива. Німці позабирають в сусідніх селах корів, а приженуть їх у наше Відрадне, бо пораненим панам офіцерам потрібні свіжі вершки. Сто корів приженуть найближчим часом. Майєр мене викликав недавно, розпитував про палац, все намагався довідатися, чи не виробляв пан Хоткевич в підземеллі під Білою вежею фальшиві гроші? А як виробляв, то чи не зберігся хід в те підземелля, чи нема можливості спустити воду з підземних льохів. Отут, Маріє, я й згадав про тебе. Ти багато знаєш про палац, а до всього ваша артіль, як штаб, в якому всі брехні збираються. Німець наказав випитувати мені непомітно про фальшивомонетню пана Хоткевича і про все розповідати йому, Майєру. А в нього тепер таке звання, що й не назвати, бо язик заплітається. Одним словом — фюрер. От я й вирішив звернутися до тебе, Маріє, чи нічого ти не чула про ту фальшивомонетню від своїх вишивальниць?

— Говорять люди, — непевним голосом озвалася мати, — Що було колись під Білою вежею приміщення, в якому пан виробляв гроші, а чи так воно, чи ні, ніхто ж точно не знає.

— І я так відповів Майєру, — знизав плечима Щупак, — справді було під Білою вежею велике підземелля, це вже я напевне знаю, бо самому доводилося там, бувати. А чи воно залите, чи можна спустити воду з льохів — не знаю.

— Ще мені доводилося чути, — пригадала мати, — що колись привіз пан у наше село майстра грошових справ з-за кордону. І той друкував такі гроші, що їх ніхто не міг відрізнити від справжніх. Розповідала мені про це баба Ганя, ота, що була мамкою в старого пана Хоткевича, а їй нібито розповів про це панський дворецький перед своєю смертю. Думаю, що була в пана Хоткевича фальшивомонетня. І в мене лишилося дві пачки якихось грошей, десь валяються на горищі. Узяла я їх, як селяни грабували маєток. Зайшла я в палац, гармидер страшенний. Усе побито, потрощено, пошматовано. Залили пани Хоткевичі людям сала за шкіру.

— Так у тебе є ті гроші? — радісно запитав Щупак.

— Десь мають бути, на горище я їх закинула. Думала в музей віддати краєзнавчий, щоб виставили там колекцію старих грошей.

— Так я скажу пану Майєру, — з готовністю вихопився Щупак, — хай він приїде та подивиться. І познайомитеся з цим німцем. Він вам може ще знадобитися, бо над вами хмари збираються. Боюся, щоб не загримів над вами грім, не шугонули блискавиці.

— Які хмари, Юхиме Мартиновичу? — злякано запитала мати. — Що ви все натякаєте, а нічого певного не говорите?

— Тут таке, бачиш, діло, — ще більше притишив голос Щупак, — Іван Скрипаль доповів Майєру, що червоноармійців навели на слід Хоткевича хлопці-малолітки. І він підозрює вашого Юрка та Карпенкового Володьку.

— Вигадує Скрипаль! — схвильовано заперечила мати. — Юрко тоді хворів, лежав дома і не підводився з ліжка.

— Зачекай, Маріє,— підняв руку староста, — не товчи в ступі. Тут треба по ділу говорити. Ключі від клубу у вас лишилися?

— Ні,— відповіла мати, — Василь їх здав перед тим, як пішов в армію.

— А хто бачив, як він їх здавав, і кому він вручив ті ключі?

— Відніс у сільраду, — пояснила мати. — Ми разом з ним і відносили, бо вдвох в один час вийшли з дому. Василь віддав ключі Шкрептію, а при цьому була посильна Варка Самсонова, секретар сільської Ради Тиміш Савчук. Вони своїми очима бачили, як Василь здав ключі.

— Це вже добре, — полегшено зітхнув староста, — бо