Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

ним, тому що трава не росте там, де нема сонця, а крізь величезну крону старого дерева вже протягом віків не проходив жоден промінь.

На другий день, надвечір, почали збиратися звірі. Прибула свинка пака, відома боягузка; примчав олень, стрункий і лякливий; притупав тапір, ледачий і незграбний; пришкутильгала носуха-коаті, весела й добродушна; прибігли вовки і лисиці — «лісові щенята»; нечутно підкралася гірара, гнучка, із злими очима; легко ступаючи м’якими лапами, прийшла хижа чорна кішка ягуарунді. Повільно підкотилися панцерники, закуті в броню; з’явилися видри в м’яких оксамитних шубках; причвалала добродушна морська свинка апареа. І приповзли змії: величезна жибойя, здатна повністю проковтнути живе теля; гримуча змія з брязкальцем на хвості; красуня коралова з ясно-червоною спинкою; мусурана, яка їсть інших змій, не боячись отруїтися. І прискакали жаби з ропухами: кректуха-коваль, квакання якої нагадує удари молота по ковадлу; маленька крякуша, що цілісінький день сперечається із своїми подругами. І прилетіли птахи всі-всі: від чорного смердючого урубу, що живиться падлом, до малесенької пернатої квіточки колібрі. І злетілися метелики з різнобарвними узорами на крилах; і примчали хрущі в блискучих коробочках, і приповз діловитий жук-скрипун з миленьким сонечком; і прискакали коники, і наспіли мурашки.

Мавпи влаштувалися на гілках фігового дерева і посідали в дуплі. Поки нарада ще не розпочалася, вони розважалися тим, що перекидались і викривлялися.

Коли всі зібралися, капібара взяла слово і розказала, яке становище створилося і яка небезпека всім загрожує.

— Біда висить над головою, — сказала вона. — Ці діти вбили ягуара, і тепер від них можна ждати всього: вони як занадяться до лісу, то всім нам не минути лиха. Випадок серйозний!

— Прошу слова, — сказала мавпа-ревун, що висіла на хвості донизу головою серед зелені гілок. — Я вважаю, що найкращий засіб урятуватися від цих хижих звірів — це переселитися всім вам на дерева: ось ми, наприклад, живемо на деревах, і з землі нас не дістати.

— Дурень! — пробурчала капібара, з досадою поглянувши на речника. — Реве сам не знає чого. Мавпи вічно говорять дурниці. Цю нараду ми зібрали, щоб усе обговорити серйозно, бо подія, повторюю, серйозна. Ті, у кого є міркування розумніші, ніж у цього підвісного дурня, хай висловляться.

Черепаха виповзла наперед і сказала:

— Мені здається, найкраще перебратися на інші землі.

— Які землі? — сіпнула носом капібара. — Навколо зовсім нема житлової площі, самі міста й селища… Самі знаєте, люди вирубують ліси, випалюють їх, перетворюють на пасовиська для корів. За мого дитинства можна було йти не зупиняючись сім днів і сім ночей підряд, і навколо все ліс та ліс. Тепер і двох днів не пройдеш, хоч би в яку сторону, в який бік подався, ліс закінчується — будь ласка: селище! Люди зіпсували всю країну. Черепашин план, на жаль, нездійсненний. Ми не можемо піти в інші землі, тому що таких земель немає.

— Що посієш, те й збереш, — сказала ягуарунді.— Ці діти убили нашого ватажка і тим самим оголосили нам війну. Відплатимо їм тією ж монетою: оголосимо війну їм. Зберемо всіх звірів з чіпким пазуром і гострим зубом і нападемо на Будиночок Жовтого Дятла.

Капібара замислилася. Нападати — це було їй не до вподоби. Це справа ягуарів та їх родин…

— Думка добра, — сказала вона вголос, — та воюватимете ви: ягуари, ягуарунді, вовки й лисиці — «лісові щенята». Це ваш фах. Я, наприклад, і пака, і олень, і видра, а також метелики, мурашки і навіть жук-скрипун у війні нічого не розуміємо.

— Ну що ж, ми будемо відповідальні за цей похід, — сказала ягуарунді.— Я особисто зберу всіх ягуарів, гірар, «лісових щенят» нашої хащі для атаки на Будиночок Жовтого Дятла. Головне завдання — перемогти цих дітей, а також з’їсти всіх у будиночку, не поминаючи обох бабів.

Асамблея схвалила включення бабів, і взагалі слова ягуарунді були всім до смаку. Дуже добре, думали звірі, ягуари хай воюють, а ми посидимо в нірках. Чудово!

— Схвалено одностайно, — сказала капібара. — Сеньйора ягуарунді візьме на себе обов’язок домовитися з своїми подругами, а також з ягуарами, з гірарами і з «лісовими щенятами». А ми звірі мирні, травоїди. Ми братимемо участь у кампанії як уболівальники.

Збори розійшлися. Кожен пішов тихенько додому, і незабаром запала тиша… Тільки ягуарунді, як тонка гнучка стріла, носилася по лісу, збираючи хижаків на небачений похід.

Розділ четвертий

Шпигуни Емілії

З тварин, що готувалися до нападу на Будиночок Жовтого Дятла, двоє стали перекинчиками. Це були шпигуни Емілії. Невгамовна лялька вже давно заприятелювала з парочкою жуків, братом і сестрою, що відзначалися блискучою зовнішністю і великим лицемірством: вони прикидалися, ніби цілий день сплять, а самі не пропускали повз вуха нічого з того, що діялося в лісі. На зборах звірів вони також були присутні і з свого затишного кутка все бачили і чули. Вони зразу ж побігли розповісти своїй улюбленій ляльці про те, що сталося.

— Він скликав збори… — таємниче пошепки сказав жук.

— …і вони вирішили напасти на ваш будинок і всіх з’їсти… — додала жучиха.

— Хто він? — запитала Емілія.

— Капібара.

— Значить, вона, — поправила Емілія, вимоглива в питаннях граматики. — А хто вони?

— Ягуари, гірари і «лісові щенята».

— Вирішили напасти, так? Ну, хай приходять. Їх тут жде добра зустріч. У мене є підхожий рожен; як тикну я цих ягуарів, гірар і «лісових щенят», то їм ще доведеться повертітися…

Та, коли жуки докладно розказували все, що чули на нараді звірів, Емілія зрозуміла, що справа серйозна, і вирішила негайно попередити Педріньйо. Та перед своїми шпигунами вона не хотіла показуватися стурбованою.

— Подивимося! — сказала вона, звертаючись до жуків, приголомшених таким спокоєм. — Подивимося! Ми недавно вбили плямистого ягуара, величезний екземпляр, і така ж доля чекає всіх, навіть левів та гіпопотамів, якщо вони з’являться. Ця звірина ще переконається, що з нами жарти погані. Напасти на будинок!.. Нахаби… А коли бій?

— День ще не призначено. Ягуарунді бігає лісом і збирає військо.

— Чудово! — гукнула Емілія, не змелькнувши оком. — Шпигуйте й далі і доповідайте мені про все, що побачите. Я переговорю з Педріньйо.

Емілія щодуху побігла додому і ще здалеку почала кликати Педріньйо. Він був на веранді і робив сильце на птахів з листя імбауби.

— Кинь! — крикнула Емілія, збігаючи на ганок. — У нас великі новини: на наш будинок збираються напасти ягуари та їхні родичі!

Педріньйо спантеличено поглянув на ляльку.

— Що за нісенітниця, Еміліє? Напасти? Чому?

Емілія переказала свою розмову з жуками.

— Нам оголосили війну, ось що, — зробила висновок вона. — Ми вбили ягуара, і тепер вся ягуарова рідня хоче з нами поквитатися.

Педріньйо подумав кілька секунд.