Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

— Вигадаєш! — розсердився Педріньйо. — Та твоя куля навіть не подряпала йому шкіри!

Побачивши, що від цієї суперечки недалеко і до сварки, граф переконливо промовив:

— Всі сприяли успіхові полювання, і всі заслуговують похвали. Та, якби Педріньйо не кинув ягуарові пороху, ми б усі загинули, отож Педріньйо відіграв найважливішу роль у нашій перемозі. Взагалі кожен зробив, що міг. Досить дискусій. Тепер ми повинні подумати про те, як доставити ягуара додому.

Герої погодилися з ученим. Педріньйо заглибився в ліс — нарізати ліан, бо вірьовку забули взяти. Незабаром він повернувся з клубком ліан на плечах.

— Придержи тут!.. Штовхни там!.. Разом! Поїхали!..

Педріньйо блискуче зв’язав ягуара, і всі йому допомагали, крім Емілії, яка відійшла вбік і про щось схвильовано шепталася з двома жуками, випадковими свідками всіх подій.

Ну, ягуар був зв’язаний, тепер його треба додому дотягти. Виявилося, це найважче. Тягли, тягли… Посеред дороги Рабіко, обливаючись потом, зупинився перевести дух.

— Відверто кажучи, — сказав він, — я волію вбити десять ягуарів, аніж тягти одного! Упарився…

Всі зупинилися — вони заслужили відпочинок! — і посідали перепочити на оксамитну шкуру ягуара. Сонце вже стояло високо, і Кирпа сказала:

— Бідна бабуся! Скільки їй через нас доводиться терпіти! Вона, мабуть, вже страшенно турбується і повсюди нас шукає…

— Ну, вона заспокоїться, побачивши, якого ми звіра подолали, — сказав Педріньйо.

«Подолали, скажіть ласкаво! — подумав Рабіко. — Я подолав, це так. Якби не моя куля…»

Та він тільки так подумав: уголос висловити свою думку він не наважився, тому що не хотілося дістати стусана від Педріньйо.

Відпочили й пішли далі. Не минуло й двох годин, як удалині показався Будиночок Жовтого Дятла, і вони побачили, як донна Бента і тітонька Настасія шукають їх по всьому садку. Педріньйо засунув два пальці в рот і засвистів своїм знаменитим свистом: ніхто інший не вмів так свистіти. Бабусі обернулися на свист, і тітонька Настасія, яка краще бачила, помітила їх.

— Та онде вони, сеньйоро! Тягнуть щось… Начебто як свинка лісова, пака… На полювання ходили, чи що?

Герої наближалися. Відчинили хвіртку. Кирпа здалеку закричала:

— Бабусю, відгадай, на кого ми полювали!..

Донна Бента відповідала:

— Та ви у мене хоробрі, мабуть, це свинка пака, так? Дівчинка засміялася:

— Проте це не пака! Щось більше.

— Ну, значить, оленятко, — почала дивуватися донна Бента.

— Більше, бабусю!

— Невже маленький кабан?

— Більше, більше, бабусю!

Донна Бента рот роззявила:

— Тоді водяна свинка, капібара?..

— Ще більше, бабусю!

Добра жінка не уявляла собі, що може бути більше за свинку капібару, — це, на її думку, була найбільша тварина з усіх, які водилися в тутешніх місцях. Тоді Кирпа підійшла до неї впритул і, зробивши страшне лице, сказала:

— Ягуар, бабусю!

Донна Бента так перелякалась, що сіла прямо на траву і, задихаючись, промовила:

— Матір божа! Ці діти мене з розуму зведуть! Негритянка була хоробріша за свою хазяйку і підійшла ближче.

— Кінець світу, сеньйоро! — сказала вона тихо і покірливо склала руки на грудях. — Це, слово честі, ягуар…

Розділ третій

Лісові мешканці стурбовані

Ніщо не залишається таємницею. Сумний кінець ягуара бачили деякі звірі, що були в той час поблизу, і серед цих звірів було всюдисуще маленьке мавпеня сагуї. Воно так було вражене картиною полювання, що довго сиділо нерухомо на гілці і швидко-швидко кліпало — знак, що воно обмірковувало щось важливе. Нарешті воно, видимо, щось вирішило і, стрибаючи з гілки на гілку, пішло до свинки капібару, що жила поблизу на річковому березі.

— Послухайте, донно капібаро, ви не знаєте, що сталося з ягуаром з Великої Ріки? Уявіть собі, помер!.. — І сагуї так захитала головою, що білі китиці у неї за вухами настовбурчилися, наче віяло.

— А як він помер, сагуї? — запитала свинка капібара. — Своєю смертю чи чужою?

— Чужою. Забили чужі діти, внуки цієї донни Бенти, що живе поблизу від лісу… Убили, зв’язали ліанами і затягли до себе додому…

І мавпеня сагуї, часто кліпаючи, описало всю сцену. Капібара на відповідь лише безгучно ворушила розщепленою, як у зайця, губою. Подумати тільки! Цей ягуар був грозою навколишніх лісів, повсюди він славився своєю силою та лютістю, і не було звіра, який би його не боявся… Скільки разів мисливці влаштовували на нього облави — і ніякого наслідку: він тікав… І раптом якісь діти, внуки якоїсь донни Бенти… Неймовірно!.. І вже якщо ці діти убили ягуара, то вони легко можуть першого-ліпшого звіра лісового порішити, чи то оленя, свинку пака, панцерника, чи — не хочеться навіть думати — водяну свинку капібара!..

— Прикре становище, — сказала нарешті капібара і знову змовкла, ворушачи губою. — Ці діти, я бачу, дуже небезпечні для нас усіх. Я зберу раду звірів, великих і малих, ми обговоримо цю подію і вживемо заходів…

Цієї хвилини над їх головами пролетів у синьому небі яструб, якого гнали дві пташки бемтеві.

— Подумайте тільки, — по секрету сказала капібара мавпеняті сагуї,— така маленька пташка, а всіх жене, хоч то яструб, хоч сокіл… Не дає до гнізда наблизитися: думає, що всім на світі потрібні її пташенята! — І, задерши догори голову, крикнула: — Годі вам сваритися, не час! Спускайтеся, мені треба з вами порадиться. Ситуація серйозна…

Коли в лісі неспокійно, всі старі чвари забуваються. Довгошия куниця гірара не зачіпає зайців. Видра забуває про голод і навіть інколи люб’язно розмовляє з тими самими рибами, яких звичайно їсть. Вовк і лисиця спокійно проходять повз їжатця, а він навіть не вистромлює свої голки… Ось тому, почувши слова капібари, яструб і обидві бемтеві забули про свою сварку і, спустившись на землю, сіли рядочком на траву, ніби поміж ними ніколи нічого не сталося.

— Діти донни Бенти убили ягуара з Великої Річки, — почала капібара. — Ну, якщо вони убили ягуара, ватажка звірів, то вже напевно можуть убити всякого іншого звіра, не такого дужого, як ягуар. Отож-бо нашому життю загрожує велика небезпека, і нам треба негайно вжити заходів. Я вирішила скликати раду. Запрошуються всі звірі. Ви вмієте літати, і тому призначаєтеся кур’єрами. Облетіть ліс і повідомте всіх, щоб прийшли сюди завтра ввечері; місце сходки — під старим фіговим деревом. Не баріться!

Яструб і обидві бемтеві не стали баритися. Вони полетіли з гілки на гілку з особливим криком, що означав: «Завтра під фіговим деревом великі збори».

Це фігове дерево росло тут з давніх-давен; здавалось, йому років з тисячу, не менше. Це було найбільше дерево у всій окрузі. В його стовбурі час видовбав величезне дупло, в якому вільно могли сховатися чоловік десять. Жодна травинка не росла під