Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

Параска дивилася на нього принаймні співчутливо, боязко чи ще якось, проте не злостиво, чого їй злостивитись на свою людину? І чи випустили б чекісти Середу самого назустріч йому? Адже вийшов на подвір’я сам й ще наказав, аби жінка дістала холодного квасу…

Однак, чекісти могли якось схилити Середу на свій бік, адже селянство почало підтримувати більшовиків. Чому розгромили Тютюнника? Тому що не пішов за ним селянин. Селянин, а не куркуль, — зупинив себе Вовк, а Грунтенко казав, що Середа господар заможний, тобто куркуль, такого навряд чи переагітуєш…

Отже, щось тут не тримається купи…

Вовк ступив крок до столу й запитав, дивлячись просто у вічі чоловікові у шкірянці:

— На якій підставі кидаєтесь на людей?

Той зміряв Петра неусміхненими очима.

— Обшукати! — наказав хлопцям.

Ті швидко обмацали Петра, витягли з кишені папери, кисет з тютюном, годинник, поклали на стіл.

— Зброї нема, — доповів один.

— Це ще ні про що не говорить, — заперечив чоловік у шкірянці. Переглянув Вовкові документи, розгладив їх долонею на столі. — Типова липа, — сказав упевнено. — Як твоє справжнє прізвище?

— На якій підставі затримали мене? — твердо повторив Вовк. За якісь хвилини, поки його обшукували і вивчали документи, встиг виробити лінію поведінки. Однаково його доставлять у Попельню. То краще тут не казані нічого, а відкритися безпосередньо голові повітового ДПУ — адже мас секретну місію, і чим менше людей знатиме про неї, тим краще.

— Ти, контра паршива, ще ставитимеш мені запитання? — Чоловік у шкірянці, спершись долонями на стіл, почав повільно підводитися. Перегнувся до Петра, свердлячи його очима. — Тут запитую я, збагнув? До кого ти йшов і з яким завданням? Недарма ж піп з Високої Печі послав тебе сюди?!

Петро поворушив міцно зв’язаними руками. Навряд чи чекісти дозволили б собі таке. Ну, ще поки затримували, але тепер, переконавшись, що людина беззбройна, певно б, розв’язали. Крім того, існують настанови, згідно з якими до заарештованих слід ставитись ввічливо, а тут “контра паршива”…

А якщо засідка, майнула думка, і його елементарно перевіряють? Адже Грунтенко з попом не такі вже й дурні, послані з важливим завданням аж до Києва — це не по-їхньому.

Вовк похитав головою і мовив:

— Розв’яжіть мені руки! Поки не розв’яжете, не скажу ані слова!

— Ти дивись, — щиро здивувався хлопець у нього за спиною, — а воно ще й нахабне!..

— Облиш, Славко, — наказав чоловік у шкірянці. Трохи подумав і вирішив: — Так тому й бути, я сьогодні чомусь добрий. Розв’яжіть його, хлопці.

— Я б його, контрика, просто до стінки, — не погодився Славко, але руки Вовкові все ж розв’язав.

— Можеш сісти, — вказав чоловік у шкірянці на табурет. — Я оперуповноважений Попельнянською ДПУ Онищенко. Тепер можу сказати тобі відверто: громадянин Середа та його дружина Параска Гнатівна звернулися до ДПУ з повідомленням, що банда Таргана, а тепер Длугопольського, саме через них підтримує зв’язок з Києвом та Житомиром. Радянська влада простила їм цей злочин, а ми сидимо тут, щоб отих жевжиків, яких надсилатиме сюди Длугопольський, хапати за вухо. Просто за вухо — й на сонечко… — Зареготав знущально.

— Ні, — одповів Вовк, не відводячи очей. — Ви мене з кимось плутаєте. Я справді з рекомендацією від отця Леонтія з Високої Печі, вія сказав, що Середа допоможе мені скуповувати худобу. Вам це дуже легко перевірити. Ми з громадянином Тимченком поставляємо худобу для ресторанів Бердичева. А ще отець Леонтій загадував Середі дістати воску для церкви.

— Де Бердичів, а де Попельня? — Похмуро посміхнувся чоловік, який назвався оперуповноваженим Онищенком.

— Ну й що? — упевнено заперечив Вовк. — Комерція всюди лишається комерцією.

— Досить, — підвищив голос Онищенко, — гарно брешеш, гнидо, але не на такого натрапив. Я тебе наскрізь бачу й питаю востаннє: казатимеш правду?

— А я що кажу? — удав здивування Вовк.

— Доведеться освіжити твою пам’ять, — зловтішно мовив Онищенко. — Давайте, хлопці, допоможіть йому, якщо він такий нетямущий!..

Раптом Петро відчув, що втрачає рівновагу: хтось ззаду спритним ударом ноги вибив з-під нього табурет. Вовк спробував скочити на ноги, та сильний удар знову повалив його на підлогу. Потім Славко вцілив йому носком чобота у груди, другий хлопець піддав ззаду, воші били його сильно й боляче, але Петро відзначив — берегли обличчя, і це ще раз переконало його в правильності свого висновку: поки зійдуть синці, мине час, а час не терпить — банді Длугопольського потрібен зв’язок з Києвом, а через нього і з Центральним штабом.

Нарешті припинили бити, підняли за комір і поставили на ноги. Чоловік у шкірянці підійшов упритул, ухопив Вовка за підборіддя, закинув йому голову назад. Утупився в нього безжалісними очима, запптавг

— Будеш зізнаватися? Бо зараз рішимо.

— У чому зізнаватися, товаришу комісаре? — скривився Петро. Нараз подумав: звичайний непман-заготівельник давно б принижувався і канючив, може, зіграти цю роль? Аби тільки не переграти, аби й крихти сумніву не зародилося в цього бандита. Запитав сльозливо: — Скажіть, товаришу комісаре, у чому зізнаватися, бо й справді гаплик…

— У тому, що ти контра і йдеш від бандитського загону з якимось завданням. Від якої банди й що тобі доручили?

— Товаришу комісаре, ви приймаєте мене за когось іншого. Їй-бо!

Чоловік у шкірянці раптом дав Вовкові два гучних ляпаси. Загорлав несамовито:

— Свиня! Ти брудна й смердюча свиня, бандит недобитий, а з такими негідниками в нас одна розмова: до стінки!

— Але ж я справді працюю на непманів Гольдройза і Тимченка з Бердичева. Радянська влада дозволяє, є закон…

— Я тобі дам закон. Нема у нас для контри законів, ви всі поза законом!

“Точно, — похвалив себе Вовк, — який я молодець, що відразу відчув пастку. Ну який же чекіст так поводитиметься?”

А чоловік у шкірянці відступив на крок, потягнувся до дерев’яної кобури маузера.

— Востаннє питаю, — просичав, — хто тебе послав і куди? Даю ще півхвилини, а потім… — виразно поплескав по кобурі. — На місці!..

— Не маєте права! Я вимагаю суду!

— Тут тобі і суд, і я замість прокурора. Пойняв?

— Незаконно!

— Рахую до трьох: раз…

— Ви справді помиляєтесь!

Чоловік у шкірянці потягнувся ще раз до маузера, але передумав і махнув рукою хлопцям:

— Виведіть і там… Біля клуні…

Вовк рвонувся.

— Ви відповідатимете за це!

— Відповімо… — байдуже відказав чоловік у шкірянці. А хлопці знову викрутили Петрові руки за спину, зв’язав й підштовхнули його до дверей.

Під ганком стояв черевань і з цікавістю дивився на Вовка.

— Середо! — удав, що мало не плаче Петро. — Скажіть їм, що я справді до вас по ділу. За худобою і по віск…

Господар примружився, і хитрі очі його