Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

свої організації в Совдепії, щоправда, під іншими гаслами, та кадетський присмак все ж відчувається у всьому.

Це пусте, що Вакар рекламує Центр дії як організацію міжпартійну, — візьмуть владу, тут усе й проявиться, як на лакмусовому папірці, нікуди вони не подінуться від кадетської програми.

Але хто сказав, що вона неприйнятна?

Чудові ідеї, далекоглядні гасла, й тільки запеклі соціалісти й відірвані від життя ідеалісти заперечували їх. Тепер схаменулися, тепер кадети навіть для меншовиків чи лівих есерів свої, тепер збагнули, що кадети — мрія, цукор, мармелад чи навіть халва, їж і облизуйся…

Вакар казав, що зв’язку з кадетами шукає сам Петлюра, який колись не терпів і духу кадетського.

Згадавши про Бакара та київську академічну групу Центру дії, яку йому доручили очолити, Яковлєв остаточно опанував себе. Справді, розгарячився, як хлопчисько, царський полковник став йому напереп’ят, дівчину відбив, ну й біс з ним, з полковником, а також з дівчиськом. Гарна, щоправда, якась витончена, не те що акторки; ті, певно, ефектніші, до того ж, багато чому навчені, проте мало не всі однакові, та й ще вимагають платню — усім давай тільки головні ролі, і всі геніальні, хоч, зрештою, крім вродливого обличчя, нічого не мають.

І все ж треба сьогодні ж знайти Лялю, вирішив. У Лялі, крім личка, ще й інші принади, і дівчина добре розумів це. Для неї сам Олекса Яковлєв не постать, вона посміхалася йому, коли писав п’єси, а тепер, певно, залізла в ліжко до якогось головрежа чи, вірогідніше, череватого непмана. Але Лялі треба сказати, що майже готова нова п’єса з головною роллю для неї. Ляля не зможе не оцінити це, і принаймні кілька ночей знайде й для нього.

Усе, крапка, годі про Наталю. Не треба й згадувати. Ось тільки цей ненависний і противний полковник…

Неясна думка майнула в Яковлєва. Проте чому неясна? Не обов’язково вбивати цього типа, для чого ризикувати йому чи Єдиневському? Адже Яновського можна знищити зовсім по-іншому, навпаки, хай живе, але як?..

Розчавити, розтерти, та ще й плюнути…

Яковлєв подивувався: як ця дуже проста думка раніше не прийшла йому в голову? Варто тільки написати донос, звичайний анонімний лист, скажімо, до профспілки гаража, де працює Яновський. Мовляв, куди ви дивитеся, рідні пролетарі, адже до ваших згуртованих, монолітних лав проліз ворог, золотопогонник, царський полковник. А для чого? Чому полковник натягнув машкару слюсаря? Тільки для того, щоб шкодити. Так, шкодити й не давати вам будувати нове світле соціалістичне суспільство, заважати наближенню світової революції.

Яковлєв повеселішав: так, треба бити словом, бо інколи слово б’є значно сильніше й точніше, ніж куля.

14

Вовк обминув велику залізничну станцію Попельню і через густий дубовий ліс в’їхав у село Жиловці. Село починалося відразу за лісом, і Петро, не злізаючи з коня, спокійно огледівся.

Третя хата від краю, за піщаною лісовою дорогою. Під солом’яною стріхою, а на подвір’ї, як і казав Грунтенко, криниця з журавлем. Тихо, нікого не видно, наче село у ці передвечірні години зовсім вимерло.

Прапорщик зліз з коня і підійшов до садиби. Хвіртка зарипіла, кінь вдоволено замотав головою, відчувши перепочинок, і лише тоді Вовк побачив біля ганку жінку в білій кофтині. Зупинилася, піднесла до очей долоню дашком, почала роздивлятися.

— Тут мешкає Михайло Середа? — запитав Вовк.

— Тут.

— Я від отця Леонтія. З Високої Печі.

— Зараз покличу, — відповіла жінка, як видалося Петрові, без особливого зацікавлення.

Вовк підвів коня майже до самого ганку, зняв кашкета і обтер піт з чола просто рукавом, почекав ще з хвилину, і тоді на ганок вийшов черевань у спідній сорочці, з обвислими довгими вусами. Він узявся обома руками за бильця, перехилився, розглядаючи Вовка маленькими, жвавими очима, запитав:

— Від отця Леонтія, кажеш? З Високої Печі? І що піп звелів переказати?

— Аби приготували віск для свічок.

— Приготую, — кивнув чоловік, і обличчя його розпливлося в солодкій посмішці. — Облиш коня, я сам розсідлаю, а ти заходь, бачу — натомився…

Петро й справді натомився, їхав мало не цілий день по спеці, хотілося пити, а ще більше — простягнутися просто на траві у затінку під клунею.

Черевань прудко, як на свою статуру, збіг з ганку, взяв у Петра повід.

— Йди, — осміхнувся ще раз, — там Вірка холодного хлібного квасу внесла з погреба, бачу, губи в тебе запеклися…

Вовк мимоволі ковтнув слину: нема нічого кращого у спеку, ніж холодний різкий хлібний квас — і смачно, і вливає в тіло бадьорість. Він підвівся крутими східцями на ганок — хата стояла на високому підмурку й виділялася з-поміж сусідських не тільки висотою, а й ошатністю: була чисто побілена, й дбайлива господиня обвела вікна синьою фарбою.

У напівтемних сінях Петра огорнув гіркий запах свіжоскошеного татарського зілля, їм встеляють долівку на зелені свята, свята вже давно відійшли, та дух зілля чомусь зберігся. Петро не встиг почудуватися з цього, як раптом ззаду на нього навалилися, викрутили руки, й перше, ніж він устиг оговтатися, скримцювали за спиною.

— Чого?.. — обурився Вовк. — Чого, мов навіжені, кидаєтесь на людей?! Не знаєте, хто я?

— Помовч!..

Петро відчув сильний удар поміж плечі, ледь не заточився, але втримався на ногах, і його заштовхнули до світлиці. Звичайної селянської світлиці з великою пічкою біля дверей і довгим дбайливо виструганим дубовим столом. На торці його сидів чоловік у чорній шкірянці, поруч лежав такий же шкіряний кашкет з червоною зіркою і стояли глиняний глечик та великий кухоль.

— Заходь, не бійся, — підвів на Вовка очі чоловік у шкірянці. Єхидно посміхнувся й додав: — От і зустрілися!..

Вовк полегшено зітхнув: спочатку йому здалося, що потрапив до рук звичайних карних злочинців чи просто вийшло якесь непорозуміння, а тут свій хлопець з ДПУ, треба з ним швидко порозумітися, щоправда, нема жодних документів, та, зрештою, для чого документи: поруч Попельня, там на станції телеграф, прямий зв’язок з губчека — і за якусь годину все з’ясується…

Вовк озирнувся на двох кремезних хлопців, що так спритно взяли його в сінях, — дивляться люто, та й як ще можуть дивитися: спіймали контру, бандита, який ішов від отамана на зв’язок аж до Києва, отже, птах важливий, з таким не панькаються…

Вовк посміхнувся їм приязно, хотів навіть підморгнути, але випадково перехопив погляд господині — очікувальний і якийсь начебто злостивий. А Грунтенко запевняв: явка в Жиловцях зовсім надійна, Михайло Середа та його жінка Параска — свої люди, отже, якщо чекісти влаштували тут засідку, то мусили налякати господарів, але тоді б