Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

фатальне. Він має своє власне життя. Я заходитиму до вас попити чаю, це буде так само приємно…

— Для вас, можливо, навіть приємніше… — з легким докором пробурмотів Безіл. — Ну що ж, до побачення. Шкода, що ви не дозволили мені ще раз глянути на портрет. Але тут нічого не вдієш. Я вас цілком розумію.

Коли Голворд вийшов, Доріан Ґрей всміхнувся сам до себе. Бідолашний Безіл — у своїх здогадах він такий далекий від істини! І як дивно все склалося — йому, Доріанові, не тільки не довелося відкрити свою таємницю, а навіть випадково пощастило вивідати таємницю друга! Ця незвичайна сповідь багато чого прояснила Доріану! Безглузді спалахи художникових ревнощів, його безтямна відданість, його захоплені дифірамби, його чудна потайність — тепер Доріан усе це зрозумів і відчув смуток. Щось трагічне є в дружбі, так романтично забарвленій.

Він зітхнув і подзвонив камердинерові. Портрет неодмінно треба звідси забрати! Не можна й далі ризикувати, щоб таємниця відкрилася. Це божевілля — залишити портрет хоча б на одну годину в кімнаті, куди мають доступ усі його знайомі.

Розділ X

Коли увійшов камердинер, Доріан пильно подивився на нього: чи, бува, не думає він заглянути за ширму. Служник стояв з цілком байдужим виразом, дожидаючи наказу. Доріан запалив цигарку і, підійшовши до дзеркала, зазирнув туди. Він міг ясно бачити відбиття Вікторового обличчя. Воно було наче незворушна маска догідливості. Там не було нічого такого, щоб остерігатись. Але попри це він вирішив, що краще бути на сторожі.

Повільно вимовляючи слова, молодий господар наказав покликати до нього економку і сходити до багетного майстра, щоб той негайно прислав двох робітників. Доріанові здалося, ніби на порозі камердинер запитливо скосив очі у бік ширми. Чи це йому просто привиділось?

За кілька хвилин у бібліотеку квапливо ввійшла місіс Ліф у чорній шовковій сукні і старомодних нитчастих рукавичках на зморшкуватих руках. Доріан попросив у неї ключа від його колишньої класної кімнати.

— Від старої класної кімнати, містере Доріане? — збуджено перепитала вона. — Таж у ній повно пороху! Я перше звелю, щоб там прибрали й привели все до ладу. А зараз вона не придатна для вас, сер. Їй-бо, ні!

— Мені не треба, щоб там прибирали, Ліф. Мені потрібен лише ключ.

— Але ви наберетесь павутиння, сер, якщо туди ввійдете. Та ж ту кімнату років п’ять уже не відчиняли — відтоді як померли їхня світлість.

Доріан сіпнувся на згадку про свого діда. Пам’ять про цього стариганя була йому ненависна.

— Пусте! — відповів він. — Я просто хочу заглянути туди, і більш нічого. Дайте мені ключа.

— Ось тут ключ, сер, — сказала літня жінка, перебираючи непевними тремтливими пальцями в’язку ключів. — Ось він. Зараз я його витягну із в’язки. Але ж ви не думаєте туди перебратися, сер, коли вам так зручно тут, правда?

— Ні, ні, не думаю! — нетерпляче скрикнув Доріан. — Дякую, Ліф. Оце й усе.

Вона забарилася ще на хвильку, питаючи вказівок у якихось господарських справах. Зітхнувши, Доріан сказав, що як вона зробить, так і добре буде. Розплившись вдоволеною посмішкою, економка вийшла.

Коли двері за нею зачинилися, Доріан поклав ключа до кишені і озирнувся. Погляд його впав на пурпурове атласне покривало, щедро вигаптуване золотом, — чудовий взірець венеційського мистецтва кінця XVII століття. Це покривало його дід нагледів десь у монастирі біля Болоньї. Ось у нього можна буде завинути ту жахливу річ. Воно, мабуть, часто правило за покрову для небіжчиків. А тепер ця тканина ховатиме картину розкладу, ще страшнішого й відразливішого за розклад самого трупа, бо цей розклад викликатиме жах, і йому не буде кінця. Як хробаки точать мертвяка, так Доріанові гріхи роз’їдатимуть його образ на полотні. Вони понівечать йому вроду і знищать його чар. Осквернять і зганьблять його. Але портрет усе-таки житиме, він буде безсмертним!

Доріана аж пересмикнула ця думка, і на мить він пожалкував, що не розповів художникові всієї правди, чому він вирішив приховати свого портрета. Безіл допоміг би йому опиратися і впливові лорда Генрі, і ще згубнішому впливу його власного темпераменту. Безілова любов до нього — бо це таки справді була любов — почуття високе й шляхетне. То не просто тривіальний фізіологічний потяг до вроди — захоплення, що вмирає, коли слабнуть чуття. Ні, то любов така, яку знав Мікеланджело, яку знали і Монтень[52], і Вінкельман[53], і сам Шекспір. Так, Безіл міг би врятувати його. Але тепер уже запізно. Минуле завжди можна загладити покутою, зреченням або забуттям, але майбутнє — неминуче. Він чув, як у ньому вирують пристрасті, що знайдуть для себе жахливий вихід, і похмурі марення, що, здійснившись, затьмарять його життя.

Знявши з канапи пурпурно-золоту тканину і, тримаючи її обома руками, він пройшов з нею за ширму. Чи не стало обличчя на полотні ще потворнішим? Нібито ні, та все ж воно викликало в Доріана ще більшу огиду. Злотисті кучері, блакитні очі, ясно-червоні уста — усе, як і було. Став інакшим самий лише вираз обличчя. Воно жахало своєю жорстокістю. Порівняно з цим обвинувачувальним обличчям, які дріб’язкові й мізерні були Безілові дорікання стосовно Сібіл Вейн! З портрета на Доріана дивилася його власна душа і вимагала відповіді.

Ошпарений болем, Доріан поквапно накинув на портрет пишне покривало. У цю мить постукали в двері. Він ледве встиг вийти з-за ширми, як до кімнати ступив камердинер.

— Люди вже прийшли, мсьє.

Доріан подумав, що Віктора треба збутись одразу ж. Не можна допустити, щоб він знав, куди подінуть портрет. Щось лукаве є в його очах — в них і розум, і якась ненадійність. Сівши за стіл, Доріан написав записку до лорда Генрі з проханням щось почитати і нагадуванням, що сьогодні вони мають зустрітися чверть на дев’яту.

— Почекаєте на відповідь, — сказав він, даючи служникові записку. — А робітників проведіть сюди.

За дві-три хвилини в двері знову постукали і з’явився сам містер Габард, відомий багетний майстер із Саут-Одлі-стріт, разом зі своїм молодим, дещо грубуватим на вигляд помічником. Містер Габард був маленького зросту червонолиций чолов’яга з рудими баками. Його захоплення мистецтвом значно ослаблювало хронічне безгрошів’я більшості його клієнтів — художників. Зазвичай він не полишав своєї майстерні, воліючи радше, щоб замовники самі приходили до нього. Але з ласки до Доріана Ґрея він завше робив виняток. Чимось Доріан приваблював кожного — навіть бачити його було приємно.

— Чим можу вам допомогти, містере Ґрей? — спитав майстер, потираючи гладкі таранкуваті руки. —