Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Це для мене честь — особисто з’явитись до вас. Я щойно дістав прекрасну раму, сер. Придбав на розпродажу. Стара флорентійська робота, з Фонтгілу, здається. Чудово пасує релігійному сюжетові, містере Ґрей.

— Даруйте за клопіт, містере Габард. Я зайду, звичайно, глянути на раму, хоча останнім часом не дуже цікавлюсь релігійним малярством. Але сьогодні мені треба тільки перенести одну картину нагору. Вона досить важка, тому я й попросив у вас двох людей.

— Що ви, що ви, містере Ґрей, який тут клопіт! Я дуже радий стати вам у пригоді. А де ця картина, сер?

— Ось вона, — відповів Доріан, відсуваючи ширму. — Ви зможете перенести її вкритою, — словом, так, як вона є? Я боюся, щоб її не подряпали на сходах.

— О, це буде зовсім легко, сер, — люб’язно мовив майстер, беручись удвох з помічником знімати картину з довгого мідяного ланцюжка, на якому вона висіла. — А куди її маємо нести, містере Ґрей?

— Я покажу вам дорогу, містере Габард. Будь ласка, йдіть за мною. Але ні, вам, мабуть, краще йти попереду. На жаль, це аж під самим дахом. Ми підемо парадним ходом, там ширше.

Він розчинив перед ними двері, і вони, пройшовши через залу, почали підійматися сходами. Картина мала масивну, пишно різьблену раму, і нести її було дуже незручно, тому іноді Доріан намагався й собі прикласти руку, щоб допомогти робітникам, не зважаючи на улесливі протести містера Габарда, — багетника, природного трудягу, вкрай вражало, коли він бачив, як джентльмен робить щось корисне.

— Еге, таки є що нести, сер, — відсапуючись, промовив малорослий майстер, коли вони дісталися горішньої площадинки сходів, і витер спітніле чоло.

— Так, картина важкувата, — пробурмотів Доріан, відмикаючи двері до кімнати, що мала віднині охороняти дивну таємницю його життя і приховувати його душу від людських очей.

Минуло понад чотири роки відтоді, як він востаннє сюди заходив. Коли він був дитиною, тут була його дитяча кімната, а коли підріс — класна. Це просторе пропорційне приміщення покійний лорд Кельсо спеціально облаштував для свого маленького онука, якого терпіти не міг за разючу подібність до матері, та й з інших причин, і все намагався тримати подалі від себе. На Доріанів погляд, кімната ця майже не змінилася. Та сама велика італійська скриня-касоне[54] з химерно розмальованими стінками і померхлими золоченими оздобами — маленький Доріан часто ховався в ній. Та сама книжкова шафа з атласного дерева, де повно пошарпаних підручників. А позад неї на стіні все той самий витертий фламандський гобелен, на якому вицвілі король і королева грають у шахи в садку, а повз них проїздить верхи вервечка сокольничих, тримаючи на обладункових рукавицях птахів у каптурках. Яке знайоме все це було Доріанові! Кожна мить його самотнього дитинства поставала перед ним, коли він оглядався круг себе. Він пригадав невинну чистоту хлоп’ячих своїх літ, і йому стало моторошно від думки, що цей фатальний портрет має бути схований саме тут. Не думав він у ті далекі дні, що його чекає таке майбутнє…

Але в будинку нема іншого місця, яке убезпечувало б портрет від чужих очей. Ключ у нього, і ніхто сторонній не зможе сюди увійти. Нехай обличчя портрета під своїм пурпуровим саваном дико тупіє, стає жорстоким і розпусним. Що це важить? Ніхто ж цього не бачитиме. Він і сам не буде на це дивитись. Навіщо йому приглядатися до гидомирного розкладання власної душі? Він лишатиметься юним — і цього досить…

Зрештою, невже він не може виправитись? Хіба його майбутнє конче мусить бути ганебне? А може, в житті йому трапиться велике кохання, яке очистить його і вбереже від тих гріхів, що вже, чується, живуть у його душі і тілі, — від тих дивних, ще ніколи не знаних гріхів, яким сама їхня таємничість надає підступного чару. Можливо, колись із цих червоних чуттєвих уст зникне жорстокий вираз і тоді можна буде показати світові шедевр Безіла Голворда…

Ні, марні сподівання! Година за годиною, тиждень за тижнем образ на полотні старішатиме. Він може уникнути знаку неморального життя, але потворності старечого віку йому не оминути. Щоки його западуть або прив’януть. Жовті складки заляжуть у кутиках потьмянілих очей і знищать їхню красу. Волосся втратить свій блиск, рот, як завше у старих людей, безглуздо скривиться, губи пообвисають. Шию вкриють зморшки, на холодних руках випнуться сині вени, спина згорбатіє, як у його діда, що так суворо ставився до нього. Ні, портрет необхідно сховати. Іншої ради нема.

— Будь ласка, містере Габард, внесіть картину туди, — стомлено мовив Доріан, обернувшись. — Даруйте, що так довго затримав вас. Я трохи задумався.

— Нічого, містере Ґрей, я радий був перепочити, — відповів майстер, усе ще відсапуючись. — Де ми її поставимо, сер?

— Та однаково де. Ось хоча б тут. Вішати не треба. Просто прихиліть її до стіни. Дякую.

— А можна глянути хоч одним оком на цей витвір мистецтва, сер?

Доріан здригнувся.

— Не варто, воно вас не зацікавить, містере Габард, — сказав він, втупившись поглядом у майстра. Він ладен був підскочити до нього і звалити на підлогу, якби той насмілився підняти пишне покривало, яке приховувало таємницю Доріанового життя. — Ну, більше я вас не затримую. Вельми вдячний вам, містере Габард, що ви завдали собі клопоту прийти особисто.

— Нема за що, містере Ґрей, нема за що. Я завжди до ваших послуг, сер.

І містер Габард, важко ступаючи, рушив униз, а за ним і його помічник, що все озирався на Доріана з виразом боязкого захвату на своєму неотесаному простакуватому лиці — ще ніколи в житті він не бачив такої дивовижної вроди.

Коли їхня хода завмерла внизу, Доріан замкнув двері і ключа поклав у кишеню. Тепер він почувався в безпеці. Більше ніхто не зможе побачити цей жахливий портрет. Лише він один споглядатиме цю свою ганьбу.

Зійшовши до бібліотеки, він помітив, що вже по п’ятій годині і чай подано. На восьмикутному столику з темного пахучого дерева, щедро інкрустованому перламутром, — то був дарунок леді Редлі, опікунової дружини, вічно перейнятої своїми хворобами жінки, яка минулу зиму перебула в Каїрі, — лежала записка від лорда Генрі, біля неї книжка в жовтій, трохи пошарпаній оправі, а на чайній таці — третій випуск «Сент-Джеймс газет». Очевидно, Віктор уже повернувся. А чи не зустрів він тих робітників, які виходили з будинку? І чи не випитав у них, що вони тут робили?..

Віктор, певна річ, зауважить, що портрет зник, —