Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

я познайомився з вами, ваш образ має надзвичайний вплив на мене. Ваша врода підкорила собі все моє єство: і мою душу, й мозок, і хист. Я побачив у вашій особі наочне втілення того невидимого ідеалу, що все життя переслідує художника, немов чудовна мрія. Я обожнював вас. І ревнував вас до кожного, з ким ви розмовляли. Я хотів мати вас тільки для себе одного і почувався щасливим лише тоді, лише коли ви бували поруч. Але навіть коли ви не були зі мною, образ ваш незримо лишався в моїй уяві, коли я творив… Звісно, я остерігався, щоб ви ні про що не дізналися, — ви ж не зрозуміли б цього. Та я й сам ледве чи розумів себе. Я тільки відчував, що бачу перед собою саму досконалість, і від того світ видався мені чудовим, ба навіть занадто чудовим! Бо таке безтямне захоплення небезпечне: навіть не знаю, що страшніше — втратити це почуття чи підлягати його владі… Минав тиждень за тижнем, і ваш образ дедалі більше поглинав мою душу. І ось нарешті я запалився новою ідеєю. Я вже був намалював вас Парісом[50] у розкішних обладунках, а потім як Адоніса — у мисливському вбранні і з яскравим списом у руках. У вінку з важких лотосових квіток ви сиділи на носі Адріанового судна[51], дивлячись на зелений каламутний Ніл. Ви схилялися над непорушним плесом озера серед грецьких гаїв, милуючись віддзеркаленням своєї дивної вроди у сріблі тихих вод. І все це було таким, яким мистецтво й має бути, — інтуїтивним, ідеальним, далеким від життя. І от одного дня — фатального дня, як мені часом здається, — я задумав намалювати вас таким, яким ви є насправді, а не в шатах минулих віків, намалювати вас у тому костюмі, який ви носите, і в сучасній обстановці… Не знаю, чи був то наслідок реалістичної манери письма, а чи просто чару вашої індивідуальності, що постала переді мною, нічим тепер не заслонена, — не можу сказати. Але досить того, що коли я працював над портретом, мені ввижалося, ніби кожен дотик пензля, кожна цяточка фарби розкривають мою таємницю. Мене пройняв страх, щоб люди не дізнались про моє ідолопоклонство, Доріане. Я відчував, що забагато розкрився у вашому портреті, що забагато вклав самого себе в цю роботу. Ось тоді я й вирішив ніколи не виставляти цієї картини. Вас воно трохи прикро вразило, але ж де вам було знати, що я мав для цього дуже серйозні мотиви! Гаррі, якому я розповів про це, просто посміявся з мене. Але це мене анітрохи не образило. Коли я скінчив портрет і наодинці приглянувся до нього, то впевнився, що таки маю рацію… Ну, а коли за кілька днів портрет забрали зі студії, і я невдовзі збувся його безпосереднього магічного впливу, то мені здалося, що це все тільки моя фантазія — буцімто портрет промовляє про щось більше, ніж ваша дивовижна врода і мій сякий-такий малярський хист. Навіть тепер я не згодний з думкою, що почуття художника й справді відбиваються в творі. Мистецтво завше абстрактніше, ніж ми гадаємо. Форма й колір говорять про форму й колір, ото й усе. Мені часто здається, що мистецтво незрівнянно більше приховує митця, аніж його розкриває…

Ось тому, одержавши пропозицію з Парижа, я вирішив, що ваш портрет буде центром моєї виставки. Я й подумати не міг, що ви будете проти. Але тепер я бачу, що ви маєте рацію — портрет не слід виставляти. Не гнівайтесь, Доріане, на мої слова. Ви ж створені на те, щоб вас обожнювали, — так я й сказав колись Гаррі.

Доріан Ґрей полегшено перевів подих. Щоки його знову зарожевіли, а на устах з’явилася усмішка. Загроза минула, на певний час він у безпеці. Але мимохіть йому стало безмежно жаль художника, який щойно виклав перед ним таку дивну сповідь своєї душі. Доріан запитував себе, чи здатен він коли-небудь опинитися в такому полоні друга. Лорд Генрі його приваблює, як вабить нас усе дуже небезпечне, та й годі. Лорд Генрі надто розумний і надто цинічний, щоб його можна було любити… Чи йому, Доріанові, колись трапиться хтось такий, хто зможе збудити в ньому таке побожне поклоніння? Та й взагалі, чи судилося йому в житті й цього зазнати?

— Я дивом дивуюсь, що ви угледіли це в портреті, — сказав Голворд. — Невже направду помітили?

— Так, дещо помітив, — відповів Доріан. — Дещо таке, що видалося мені дуже чудним.

— Ну, а тепер ви не будете заперечувати, щоб я глянув на портрет?

Доріан похитав головою.

— Ні, ні, облиште навіть думати про це, Безіле. Я не дозволю вам навіть стати перед ним!

— То, може, колись іншим разом?

— Ні, ніколи.

— Що ж, можливо, ви таки маєте рацію. Ну, гаразд, до побачення, Доріане. Ви єдина людина, яка серйозно вплинула на мою творчість. Якщо я створив щось путнє, то це завдяки вам. О, ви й не уявляєте, чого мені коштувало розповісти вам це все!

— Любий Безіле! Та що ж ви такого розповіли? Лиш те, що надміру захоплювалися мною. Це навіть і не комплімент.

— А я й не мав наміру казати компліменти. То була сповідь. І після неї щось ніби пригасло в мені… Мабуть, ніколи не слід викладати словами своє обожнювання.

— Якщо це була сповідь, Безіле, то вона обманула мої сподівання.

— А чого ж ви ще сподівалися, Доріане? Хіба ви помітили в портреті щось інше? Чи вам нічого такого не впало в око?

— Ні, там нема нічого іншого. А чому це ви питаєте? Та й про обожнення ви більше не кажіть — це нерозумно. Ми з вами друзі, Безіле, і повинні завжди лишатись ними.

— У вас є ще Гаррі, — сумовито мовив художник.

— А, Гаррі! — дзвінко розсміявся Доріан. — Гаррі щодня каже неймовірні речі, а щовечора чинить неправдоподібні речі. Саме таке життя мені до смаку. Але в скрутну хвилину я навряд чи пішов би до нього — радше б до вас, Безіле.

— І ви знову будете мені позувати?

— Ні, це неможливо!

— Своєю відмовою ви, Доріане, вбиваєте мене як художника. Жодній людині не трапляється ідеал двічі в житті. Та й один раз мало хто його знаходить.

— Не можу пояснити чому, Безіле, але я змушений ніколи більш не позувати вам. Кожен портрет містить у собі щось