Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

головою, аж скривившись на слово «слідство», — такі докладності відгонять чимось образливим і вульгарним.

— Вони не знають мого прізвища, — відповів він.

— Але ж дівчина, мабуть, знала?

— Тільки ім’я. І я цілком певний, що вона нікому його не назвала. Вона розповідала мені, як у театрі їм дуже кортіло дізнатись, хто я такий, а вона всім відказувала, що моє ім’я Чарівний Принц. Як це гарно було з її боку! Безіле, ви мусите намалювати мені її портрет. Я хотів би мати на пам’ять від неї щось тривкіше, ніж згадки про кілька поцілунків і пестливих слів.

— Та вже спробую, Доріане, коли вам цього так хочеться. Але ви й самі повинні знову мені позувати. Без вас у мене й робота не йде.

— Ні, Безіле, тепер я вже ніколи вам не позуватиму! Це неможливо! — аж відсахнувся Доріан.

Художник здивовано глянув на нього.

— Що за дурниці, мій любий! Ви хочете сказати, що вам не подобається той ваш портрет? А де він, до речі? Чого це ви надумали його запнути ширмою? Дайте-но я гляну на нього. Це ж найкращий мій твір. Відсуньте ширму, Доріане. Ні, це просто обурливо, що ваш служник так його заховав! Тож-бо я завважив одразу, як увійшов, що в кімнаті чогось бракує…

— Мій служник тут ні до чого, Безіле. Невже ви гадаєте, що я дозволяю йому опоряджати мою кімнату на свій смак? Він часом добере для мене квіти, ото й тільки. А портрет я сам заслонив — у цьому місці занадто різке світло.

— Занадто різке! Та що ви, любий! Це ж найпідходящіше місце для портрета. Дайте-но я подивлюсь.

І Голворд рушив у той бік кімнати, де висів портрет.

Моторошний зойк вирвався Доріанові з уст. Він одним стрибком шарпнувся до портрета, заступаючи художникові дорогу.

— Безіле, — сказав він, увесь пополотнівши, — не руште ширми. Я не хочу, щоб ви дивились на цей портрет.

— Ви не дозволяєте мені подивитись на мій власний твір? Що за жарти! Це ж бо чому?

— Безіле, якщо тільки ви спробуєте на нього подивитись, — слово честі, я ніколи до вас і не обізвуся, скільки житиму! Це я цілком серйозно. Я не збираюсь нічого пояснювати, і ви мене ні про що не розпитуйте. Але пам’ятайте — тільки ви торкнетеся ширми, між нами все скінчено!

Голворд стояв, наче громом уражений, в безмірному подиві втупившись у Доріана Ґрея. Ніколи раніше не бачив він юнака в такому стані: обличчя Доріанове було мертвотно-бліде з люті, руки стиснуті, очі горіли блакитним вогнем. Він увесь трусився.

— Доріане!

— Кажу вам — мовчіть!

— Та що з вами? Ну, певна річ, коли ви не хочете, я не дивитимусь на портрет, — промовив художник трохи ображеним тоном і, обернувшись, відійшов до вікна. — Але ж, справді, це досить безглуздо — не дозволяти мені дивитись на мій власний твір, тим паче, що я думаю восени послати його на виставку в Париж. А перед цим мені, очевидно, треба буде ще раз покрити картину лаком, отож усе одно я муситиму оглянути її. То чом би це не зробити сьогодні?

— На виставку? Ви хочете виставити цей портрет? — перепитав Доріан Ґрей, відчуваючи, як тваринний жах облягає йому душу. Отже, всі побачать його секрет? І люди витріщатимуть очі на найглибшу таємницю його життя? Ні, цього не можна допустити! Чимось — йому ще було неясно, чим саме, — але чимось конче треба протидіяти, і то негайно!

— Так, у Парижі, — я ж не думаю, що ви будете заперечувати. Жорж Пті планує зібрати мої найкращі картини і влаштувати спеціальну виставку. Вона має відкритись на початку жовтня на вулиці Сез. Портрет заберуть лише на місяць. Гадаю, на такий короткий час ви легко зможете обійтися без нього. Тим паче, що вас, певно, й не буде тоді в Лондоні. Та й зрештою, коли ви тримаєте його за ширмою, він, видно, не дуже й цінний для вас.

Доріан Ґрей провів рукою по чолу, зрошеному краплинами поту. Він почувався наче на краю прірви.

— Ви ж ось лише місяць тому казали мені, що ніколи не виставите мого портрета! — скрикнув він. — Чому ви змінили свою думку? Ви з тих людей, які пишаються своєю постійністю, а насправді маєте такі ж мінливі настрої, як і всі інші. Різниця лише в тім, що ваші настрої ще примхливіші. Ви ж пам’ятаєте, як урочисто запевняли мене, що нізащо в світі не пошлете цього портрета на виставку? І Гаррі ви казали те саме.

Він раптом урвав мову, і в очах його блиснула іскрина. Йому пригадалось, як лорд Генрі колись напівжартома зауважив: «Якщо вам закортить цікавих вражень на чверть години, змусьте Безіла пояснити, чому він не хоче виставляти вашого портрета. Мені він розповів, і це було для мене як одкровення». То, може, й Безіл має свою таємницю? Треба б її вивідати в нього!

— Безіле, — почав Доріан, підходячи мало не впритул до художника і дивлячись йому просто в очі, — кожен з нас має свою таємницю. Розкрийте вашу, а я розповім свою. Чому ви не хотіли виставляти мого портрета?

Художник мимоволі здригнувся.

— Доріане, якби я вам це сказав, ви б не відчували вже такої приязні до мене, як раніше, а що сміялися б з мене — то вже запевне. А мені і те, і те було б прикрим. Коли ви волієте, щоб я більше ніколи не бачив вашого портрета, — хай так і буде. Адже в мене залишаєтесь ви, і я завжди зможу мати вас живого! Коли ви хочете, щоб мій найкращий твір був схований від світу, я погоджуюсь і на це. Ваша дружба для мене дорожча за популярність і славу.

— Ні, Безіле, ви мусите розповісти мені, — наполягав Доріан Ґрей. — Я, здається, маю право це знати.

Його жах уже спав, а натомість з’явилася цікавість. Він поклав собі таки витягти з Голворда його таємницю.

— Сядьмо, Доріане, — стурбовано мовив художник, — сядьмо. І скажіть мені лиш одну річ. Ви не завважили в портреті чогось особливого? Чогось такого, що спершу, можливо, і не впало вам у вічі, але потім відкрилося якось несподівано?

— Безіле! — скрикнув юнак. Руки його, тремтячи, вп’ялися в поруччя крісла, а дико нажахані очі втупились у художника.

— Бачу, ви завважили. Не перебивайте мене, заждіть, доки почуєте, що я скажу. Доріане, відтоді як