Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

в опері?.. — вкрай повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. — Ви були в опері тоді, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у злиденній кімнатині? Ви можете казати мені, що інші жінки мали чарівний вигляд і що Патті співала божественно, — і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? Ой-ой, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!

— Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! — вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. — Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що було, те загуло.

— Для вас учорашній день уже минувшина?

— До чого тут реальний плин часу? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може позбутися жури так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, але щоб вони були мені підвладні!

— Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. На вигляд ви все той самий чудовий хлопчик, що день у день приходив до мене в студію позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім і ніжним. Ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз… Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите як людина без жалю в серці… Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилину дивився на колихку зелень саду, заллятого сонцем.

— Я, Безіле, багато чим завдячую Гаррі, — озвався він урешті, — і то більше, ніж вам. Ви тільки збудили в мені марнославство.

— І я вже покараний за це, Доріане… Або колись буду покараний.

— Не розумію, на що ви натякаєте, Безіле, — обернувся Доріан. — І чого ви хочете від мене? Ну, чого?

— Я хочу того Доріана Ґрея, якого я малював, — сумно промовив художник.

— Безіле, — сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече, — ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн вкоротила собі віку…

— Вкоротила собі віку! О Боже! Невже це правда? — аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.

— А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був звичайнісінький нещасний випадок? Ясна річ, ні! Вона сама вкоротила собі віку!

Художник затулив обличчя руками.

— Оце жах! — пробурмотів він, здригнувшись.

— Ні, — мовив Доріан Ґрей, — ніякого жаху тут нема. Навпаки, це велика романтична трагедія нашої доби. У пересічних акторів справжнє життя зазвичай найбанальніше. З них виходять зразкові чоловіки, вірні дружини — словом, сама нудота. Ви розумієте, що я маю на увазі, — оту буржуазну доброчесність і таке інше. Але Сібіл і на крихту не була схожа на них. Вона й у власному житті зазнала високої трагедії. Вона завжди була героїнею. Того останнього вечора, коли ви бачили її, вона грала погано, бо спізнала реальність кохання. А дізнавшись про його примарність, вона вмерла — так, як умерла б і Джульєтта. Вона просто повернулася назад, у царину мистецтва. Її доля має щось від мучеництва. Такий самий пафос безплідних мук, така сама намарно втрачена краса… Але не думайте, Безіле, що я не страждав. Якби ви прийшли вчора у відповідний момент — десь так приблизно

0 пів на шосту чи за чверть до шостої, — то застали б мене в сльозах. Навіть Гаррі, котрий, власне, й приніс мені цю звістку, не уявляв, що я пережив. Я страждав неймовірно! А потім це минуло. Не можу ж я те саме почуття переживати вдруге. Та й ніхто не може, крім сентиментальних людей… А ви страх як несправедливі до мене, Безіле. Ви прийшли мене заспокоїти — це дуже люб’язно з вашого боку, — а побачивши, що я спокійний, розпалюєтесь гнівом. Отаке воно, людське співчуття! Ви нагадали мені анекдот про одного філантропа, що його розповідав Гаррі. Той добродій років з двадцять усе намагався чи то побороти якесь зловживання, чи то змінити якийсь несправедливий закон — забув, що саме. Врешті він домігся свого —

1 тут його спостигло жорстоке розчарування! Йому більше не було що робити — він мало не вмер з нудьги і став хронічним мізантропом… Тож коли ви й справді, дорогий мій друже, хочете розраяти мені душу, то навчіть, як забути те, що сталося, або як подивитись на нього з суто мистецького погляду. Чи ж не писав Ґотьє про la consolation des arts[48]? Пригадую, колись у вашій студії мені трапила під руку книжечка в пергаментній оправі, і в ній я угледів цей захопливий вираз. Я ж не схожий на того молодика, що вважав, ніби жовтий атлас може втішити людину в усіх життєвих знегодах. Пам’ятаєте, ви розповідали мені про нього, як ми їздили в Марло[49]?.. Я люблю красиві речі, яких можна торкатись і брати до рук. Старовинна парча, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення зі слонової кості, вишукані інтер’єри, розкіш, пишнота — усе це дає чимало втіхи. Але для мене набагато цінніший той мистецький інстинкт, який ці речі породжують чи бодай пробуджують! Стати, як каже Гаррі, глядачем власного життя — це означає уникнути життєвих страждань. Я знаю, що вас дивують мої слова. Ви ще не збагнули, наскільки я розвинувся. Коли ми з вами познайомились, я був хлопчак. Тепер я дорослий. У мене вже нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим, але мені не хотілося б, щоб ви розлюбили мене. Я змінився, так, але ви повинні завжди лишатись моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж знаю: ви кращі за нього. Ви не сильніші — ви занадто боїтеся життя, — але ви таки кращі. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут вдієш?

Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому — адже Доріанів образ позначив якісний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб і далі йому дорікати. Та й врешті байдужість юнакова — мабуть, лише швидкоплинний настрій. У Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного…

— Гаразд, Доріане, — сказав нарешті Голворд з сумною усмішкою, — я більше не згадуватиму цієї жахливої історії. Сподіваюсь тільки, що ваше ім’я не буде вплутане в цю справу. Сьогодні мають провадити слідство. Вас не викликали?

Доріан заперечливо похитав