Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Тільки-но Віктор вийшов з кімнати, як Доріан метнувся до ширми й відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, до портрета звістка про смерть Сібіл Вейн дійшла раніше, ніж до нього самого. Портрет сприймав події відразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота у ту саму мить, коли дівчина випила отруту чи що там було… А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі живого Доріана? Розмірковуючи про це, Доріан подумав: а що, як одного дня портрет зміниться у нього на очах, і аж здригався на саму цю думку, хоч і бажав цього.

Бідолашна Сібіл! Яке ж це все романтичне! Вона часто вдавала смерть на сцені, а тоді Смерть сама торкнулась її і забрала з собою. Як Сібіл зіграла цю останню моторошну сцену? Чи кляла його, вмираючи? Ні, вона вмерла з кохання до нього, і Кохання тепер повік буде його святинею. Сібіл спокутувала все офірою свого життя. Він більше не згадуватиме, скільки вистраждав через неї того жахливого вечора в театрі. Він пам’ятатиме її як чарівний трагічний образ, посланий на велику сцену життя явити світові найвищу реальність Кохання… Чарівний трагічний образ?.. Очі в Доріана зайшли слізьми, коли йому в пам’яті постало її дитинне личко, її принадні й трохи мовби вередливі рухи, її сором’язка трепетна грація. Він похапцем змахнув сльози і знову подивився на портрет.

Доріан Ґрей відчував, що час робити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього — життя і його безмежна зацікавленість життям. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів — він зазнає усього цього. А портрет нестиме тягар його ганьби і більше нічого.

Болем оперезало його на думку, як знівечиться чудовий образ на полотні. Колись одного дня, немов передражнюючи Нарциса, він поцілував чи, точніше, вдав, ніби цілує ці намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього. Щоранку він засиджувався перед портретом, зачудований його красою, аж часом йому здавалося, ніби він мало не закоханий у нього. А тепер — невже портрет буде дедалі більше змінюватись, відбиваючи в собі кожну спокусу, якій Доріан піддасться? І стане страхітливо потворним, і його доведеться схоронити під замок, і сховати від сонця, що так часто золотило йому чудові кучері? Який жаль! Який жаль!

На мить у Доріана в мозку промайнуло бажання помолитися, щоб зникло це жахливе порозуміння між ним і портретом. Адже портрет змінився на його, Доріанове, благання, отож, може, після нового благання портрет перестане змінюватись?..

А проте… Хіба людина, що бодай трохи пізнала життя, не спокусилася б вічною молодістю, хоч би якою примарною була ця можливість і хоч би якими фатальними наслідками загрожувала? Та й хіба це йому підвладне? Хіба й справді таку зміну спричинило його благання? А чи не мало це все якихось наукових підстав? Якщо думка впливає на живий організм, то чом би їй не впливати й на мертву, неорганічну матерію? Ба навіть більше — хіба зовнішній світ не може й без нашої думки чи усвідомленого бажання вібрувати в унісон з нашими настроями й почуттями, хіба не можуть якісь таємничі тяжіння чи невідомі властивості привертати один атом до іншого? А втім, хіба не все одно, які причини! Ніколи вже він не зваблюватиметься благанням помочі в жахливих надприродних сил. Якщо портретові суджено змінюватись, нехай змінюється. Навіщо занадто доскіпуватись?

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, то тепер побачить справжню істоту своєї душі. І коли для його двійника з портрета настане зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни і літа. Коли з обличчя на полотні відхлине кров і воно стане блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, обличчя Доріана ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів’яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там що діється з його портретом! Адже він сам буде в безпеці, а це — найголовніше.

Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього вже чекав служник. Годиною пізніше він був уже в опері, а в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, спершись ліктями на його крісло.

Розділ IX

Вранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього прийшов Безіл Голворд. — Я такий радий, що застав вас, Доріане! — повагом почав художник. — Я заходив учора ввечері, але мені сказали, що ви в опері. Звичайно, я знав, що це неможливо. Ви хоча б домашнім сказали, куди насправді йдете! Я увесь вечір перебув у жахливій тривозі, побоюючись, щоб за однією трагедією не сталося іншої. Ви ж могли б сповістити мене телеграмою, як тільки дізналися. Я про це прочитав цілком випадково у вечірньому випуску «Глобу», що потрапив мені на очі в клубі, і враз кинувся сюди, але, на превеликий жаль, не застав вас. Я не можу й передати вам, як мене приголомшило це нещастя! Розумію, як ви мусите страждати. Але де ж ви були? Мабуть, до її матері їздили? Я зразу був подумав і собі податися слідом за вами — адреса є в газеті, це десь ніби на Юстон-роді, чи що. Але чим би я міг зарадити такому лихові? То й навіщо було втручатись?.. Нещасна мати! Як їй зараз важко! Адже ж то єдине її дитя. Що вона каже про все це?

— Любий Безіле, звідки мені знати? — знудьговано пробурмотів Доріан Ґрей, потягуючи жовтаве вино з добірного венеційського келиха в золотих бусинах. — Я був в опері. І вам треба було б туди приїхати. Я познайомився з леді Ґвендолен, сестрою Гаррі, — ми сиділи в її ложі. Вона дуже чарівна жінка, та й Патті співала просто божественно! Не говоріть про неприємні речі, Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має рацію — лише слова надають явищам реальності. А мати Сібіл, між іншим, не сама, вона має й сина — вродливий, певно, хлопець! Але він не виступає на сцені. Він чи не моряк… Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер працюєте…

— Ви були