Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

не її обіцянка пожертвувати заради мене цілим світом. Щоразу це страшний момент. Він пронизує нас жахом перед вічністю… Так ото — чи повірите? — тиждень тому на обіді у леді Гемпшир я опинився за столом поруч цієї самої особи, і вона запосілася будь-що почати все спочатку — розкопати минуле й перенести його в майбутнє. Я вже давно поставив хрест на тому романі, а вона витягла його знов на світ Божий і стала запевняти мене, ніби я розбив їй життя. Мушу, однак, заявити, що апетит у неї за обідом був надзвичайний, так що я не маю чим гризтися. Але який це брак смаку! Адже минуле тільки тим і принадне, що воно минуло! Та жінки не відчувають моменту, коли завіса опустилася. їм усе кортить шостої дії, і щойно цікавість до п’єси цілком вичерпується, вони пропонують продовжити її. Якщо дати їм волю, то кожна комедія матиме трагічний кінець, а кожна трагедія дійде до фарсу. Жінки в житті — прекрасні актриси, але в них відсутнє будь-яке артистичне чуття. Вам, Доріане, пощастило більше, ніж мені. Клянуся вам, жодна жінка з тих, яких я близько знав, не вчинила б заради мене того, що Сібіл Вейн вчинила заради вас. Звичайні жінки завжди знаходять, чим утішитись. Одні втішаються тим, що носять сентиментальні кольори. Ніколи не довіряйте жінці, котра, не зважаючи на свій вік, носить рожево-лілові сукні, або в свої тридцять п’ять полюбляє рожеві стрічки: це певна прикмета жінки з минулим. Інші несподівано відкривають певні чесноти в своїх законних чоловіках, і це для них велика розрада. Вони тоді хизуються своїм подружнім щастям, немов це найспокусливіший ад’юльтер. Ще іншим дає втіху релігія. В таїнствах релігії — усі чари флірту, так мені сказала колись одна жінка, і я цьому охоче вірю. До того ж ніщо так не лестить жіночій гордині, як репутація грішниці. Сумління робить усіх нас егоїстами. Так, справді, в сучасному житті жінки знаходять собі безліч розрад. Та я ще ж не згадав найважливішої з них!

— Якої це, Гаррі? — байдужим тоном запитав Доріан.

— О, це розрада безперечна! Відбити собі чийогось коханця, коли втрачаєш свого. У світському товаристві це завжди виправдовує жінку!.. Але Сібіл Вейн — таки зовсім інакша, ніж ті жінки, що їх ми зустрічаємо на кожному кроці. Це правда, Доріане. Є щось прекрасне в її смерті. Я радий, що живу в епоху, коли трапляються такі дива. Вони вселяють у нас віру в реальність пристрасті, кохання, романтичних почуттів, на які ми звикли дивитись іронічно.

— Я був страшенно жорстокий з нею. Ви забуваєте це.

— Е, Доріане, жорстокість, відверта жорстокість, жінкам найлюбіша — їхні ж інстинкти напрочуд примітивні! Ми їх емансипували, а вони однаково лишаються рабинями, які шукають собі панів. Вони люблять скорятися… Я впевнений, що ви в ту мить були незрівнянні! Ніколи я не бачив, щоб вас усерйоз переймав гнів, але уявляю — тоді було на що подивитись! І до того ж позавчора ви сказали одну річ… тоді я подумав, що це просто ваша фантазія, а зараз бачу, що то було дуже слушне, і воно чудово з’ясовує всю справу.

— А що я такого сказав, Гаррі?

— Що Сібіл Вейн уособлює для вас усіх романтичних героїнь; що одного вечора вона Дездемона, іншого — Офелія; що, вмираючи Джульєттою, вона оживає Імоґеною.

— Тепер вона вже не оживе, — тихо мовив Доріан, затуляючи обличчя руками.

— Ні, не оживе, вона відіграла свою останню роль. Але її самітна смерть в обшарпаній акторській кімнатині повинна вам здаватись таким собі дивним і похмурим уривком з трагедії джекобіанських часів[46], чудовою сценою з Вебстера, Форда чи Сіріла Тернера. Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, й не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживлював Шекспірові п’єси, свіреллю, через яку Шекспірова музика звучала багатше й життєрадісніше. При першому зіткненні з реальним життям вона поранила його, а воно — її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелією, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо[47], — але не проливайте сліз за Сібіл Вейн. Вона була ще менш реальна, ніж усі вони.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З саду нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

За якийсь час Доріан Ґрей підвів погляд.

— Ви, Гаррі, допомогли мені зрозуміти самого себе, — пробурмотів він, полегшено зітхаючи. — Я й сам відчував те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не все міг собі пояснити… Як же добре ви знаєте мене! Але ми більше не будемо говорити про те, що сталося. То було незрівнянне переживання — і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені щось таке ж надзвичайне…

— У вас іще все попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі.

— А якщо я змарнію, стану старим і зморшкуватим? Що тоді?

— О, тоді!.. — лорд Генрі підвівся, збираючись іти. — Тепер перемоги самі приходять до вас, а тоді, мій любий, вам доведеться боротися за кожну з них… Але ні, ви мусите зберегти свою вроду. В наш час люди занадто багато читають, що заважає їм бути мудрими, і занадто багато думають, що заважає їм бути прекрасними. Тож ми не можемо злегковажити вами, вашою вродою… Ну, а зараз вам пора одягатись і їхати до клубу. Ми й так уже трохи припізнилися.

— Ні, я, мабуть, поїду просто в оперу, Гаррі. Я так стомився, що мені не до їжі. Який номер ложі вашої сестри?

— Здається, двадцять сьомий. Це в бельетажі, і на дверях ви побачите її ім’я. Але шкода, що ви не поїдете зі мною на обід.

— Я не зміг би зараз їсти, — втомлено зауважив Доріан. — Проте я страшенно вдячний вам за все, що ви мені сказали. Ви, я певен, найкращий мій друг. Ніхто ніколи не розумів мене так, як ви.

— Ми лише на початку нашої дружби, Доріане, — відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку. — До побачення. Сподіваюся побачити вас до пів на десяту. Пам’ятайте — співає Патті!

Коли лорд Генрі причинив за собою двері, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось,