Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

class="a">[45], і все товариство збереться в театрі. Ми зайдемо в ложу моєї сестри. Сьогодні з нею буде кілька ефектних жінок.

— Отже, це я вбив Сібіл Вейн!.. — промовив Доріан Ґрей немов сам до себе. — Вбив! Однаково, що встромив би їй у горлечко ножа! І все одно троянди через це не прив’яли, а пташки так само радісно виспівують у моєму садку. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, тоді їхати в оперу, а потім, мабуть, ще десь там вечеряти. Яке життя незвичайне і драматичне! Якби я прочитав це в книжці, я ридав би. А ось тепер, коли це сталося насправді, і сталося зі мною, воно видається занадто дивовижним, щоб викликати сльози. Ось лежить перший у моєму житті пристрасний любовний лист. Дивно, що писав я цього пристрасного листа до мертвої!.. Хотів би я знати, чи відчувають вони що-небудь, оті безмовні бліді істоти, що їх називають мертвими? Сібіл!.. Чи може вона щось знати, чути, чи щось відчуває? О Гаррі, який закоханий я був у неї колись! Зараз мені здається, що відтоді збігли цілі роки. Вона була для мене всім… А потім настав отой жахливий вечір — невже й справді це було тільки вчора?! — коли вона грала так погано, що в мене серце мало не розірвалося. Згодом вона все пояснила мені. То було безмежно зворушливо, але мене воно не пройняло, і я подумав, що вона така дурепа… А далі-далі сталося щось таке, аж мене взяв страх. Не можу сказати вам, що саме, але це було щось жахливе! І я дав собі слово повернутись до Сібіл. Я зрозумів, що був несправедливий з нею. А тепер — вона мертва. О Боже, Боже мій! Гаррі, що мені робити? Ви й не знаєте, в якій я небезпеці, і тепер ніщо не може втримати мене від падіння. Але вона допомогла б мені! Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично з її боку!

— Любий Доріане, — мовив лорд Генрі, дістаючи цигарку з портсигара й сірники з золотистої коробки, — жінка може зробити чоловіка праведником лише в один спосіб — увірившись йому настільки, що він утратить будь-який інтерес до життя. Ви були б нещасні, якби одружилися з цією дівчиною. Звичайно, ви лагідно ставилися б до неї — це завжди легко, коли людина вас не цікавить. Але невдовзі вона завважила б вашу цілковиту байдужість до неї. А коли жінка бачить, що її мають за порожнє місце, вона або починає одягатися з жахливим несмаком, або ж у неї з’являються чепурні капелюшки, за які платить хтось, одружений з іншою жінкою. Це вже не кажучи про принизливість для вас такого нерівного шлюбу, — я, у кожному разі, доклав би всіх зусиль, щоб його взагалі не було. Запевняю вас, під будь-яким оглядом шлюб з цією дівчиною був би зовсім невдалий.

— Мабуть, що так, — пробурмотів мертвотно-блідий Доріан, ходячи вперед і назад по кімнаті. — Але я вважав за свій обов’язок одружитись. І не моя провина, якщо ця страшна трагедія перешкодила мені це вчинити. Пам’ятаю, ви колись зауважили, що добрі наміри завжди фатальні — вони з’являються надто пізно. От і зі мною так трапилось.

— Добрі наміри — це марні спроби втрутитись у дію законів природи, їхнє джерело — чистісінька марнославність, а наслідок їх — абсолютний нуль. Іноді вони дають нам скуштувати розкоші тих безплідних емоцій, що так тішать слабкодухів, — ото й тільки. Добрі наміри — це просто чеки, що їх люди виписують на банк, де не мають рахунку.

— Гаррі, — промовив Доріан Ґрей, підійшовши ближче і сідаючи обік лорда Генрі. — Чому я страждаю з цієї трагедії не так сильно, як хотів би? Я не думаю, що зовсім не маю серця… Що ви скажете?

— Та ні, за останні два тижні ви накоїли так багато дурниць, що цього про вас я ніяк не сказав би, — відповів лорд Генрі, ніжно й меланхолійно усміхаючись.

Доріан спохмурнів.

— Мені не до вподоби ваше пояснення, Гаррі, та все ж приємно, що ви не вважаєте, ніби я й справді безсердечний. Я й сам знаю, що не такий. А все ж те, що сталося, не вразило мене такою мірою, як мало би вразити. Воно видається мені радше незвичайною розв’язкою дивної п’єси. У ньому — вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був одним з головних героїв, але яка не зранила моєї душі.

— Це цікаво, — мовив лорд Генрі, відчуваючи гостру насолоду від того, що може грати неусвідомленим себелюбством юнака. — Надзвичайно цікаво! Я гадаю, по-справжньому це можна пояснити ось як. Часто реальні життєві трагедії стаються в такій неартистичній формі, що вони ображають нас своїм відвертим шаленством, абсолютною непослідовністю й безглуздям, цілковитим браком вишуканості. Вони просто викликають огиду, як і всяка вульгарність. Вони справляють враження неприхованого брутального насильства, і ми повстаємо проти нього. Однак деколи нам у житті трапляється трагедія, яка містить у собі щось від прекрасного. І от якщо ця краса щира, ми захоплені драматизмом подій. Тоді несподівано усвідомлюємо, що ми вже не дійові особи, а глядачі цієї вистави. Чи, точніш, і те, й те. Ми спостерігаємо самі себе, і вже саме диво такого видовища полонить нас… Що ж тут, власне, сталося? Одна особа наклала на себе руки з кохання до вас. Шкодую, що в моєму житті не було нічого подібного! Тоді я на все життя закохався б у кохання і обожнював би його! Та всі жінки, які любили мене, — а таких було не вельми, але трохи було, — завше уперто жили далі, і то довгі роки після того, як я втрачав будь-який інтерес до них, а вони до мене. Вони понаживали собі гладкі тіла і поставали нестерпно нудні. При зустрічі вони одразу ж поринають у згадки. Ну й кара Божа ця противнюча жіноча пам’ять! І який неймовірний розумовий застій вона виявляє! Людина повинна вбирати барви життя, а не тримати в пам’яті його подробиці. Подробиці завжди банальні.

— Я мушу посіяти маки жалоби у себе в садку, — зітхнув Доріан.

— У цьому немає потреби, — заперечив співрозмовник. — У нашому житті маків завжди не бракує. Щоправда, іноді ми довго не можемо забути. Якось я ціле літо носив у петельці самі лише фіалки на знак артистичної жалоби за одним коханням, що не хотіло вмирати. Хоч врешті таки померло. Забув, що його вбило. Либонь, чи