Стефані Маєр - Молодий місяць

— Ти забуваєш, що зараз мені вже майже сорок.

— Ой, точно.

Він погладив мене по голові.

— Ти як маленька лялька, — дражнив він мене. — Порцелянова лялька.

Я закотила очі, зробивши ще один крок назад.

— Давай не починатимемо розмови про альбіносів.

— Белло, ти точно впевнена, що ти не одна з них? — він притулив свою червонувато-коричневу руку до моєї. Контраст був разючий. — Я ще ніколи не бачив нікого блідішого, ніж ти… хіба що за винятком… — він запнувся, і я відвела погляд, намагаючись не думати про те, що він хотів сказати.

— То ми будемо кататися — чи як?

— Певна річ, — відповіла я з більшим ентузіазмом, ніж півхвилини тому. Його незакінчене речення нагадало мені, для чого я тут.

Розділ 8

Адреналін

— Гаразд, де зчеплення?

Я вказала на ліву рукоятку керма. Відпускати її було помилкою. Важкий мотоцикл захитався піді мною, ледь не впавши набік. Я знову схопилася за ручку, намагаючись тримати мотоцикл рівно.

— Джейкобе, він не стоїть рівно, — пожалілася я.

— Стоятиме, коли ти їхатимеш, — пообіцяв він. — А де в тебе гальма?

— Під правою ногою.

— Неправильно.

Він схопив мене за праву руку й сильніше притиснув пальці до перемикача ручного гальма, просто над перемикачем швидкості.

— Але ж ти казав…

— Зараз тобі потрібне саме це гальмо. І не гальмуй зараз нижнім, робитимеш це, коли освоїшся.

— Ти щось недоговорюєш, — сказала я підозріло. — А хіба обидва гальма не однаково важливі?

— Забудь про заднє гальмо, гаразд? Ось тут… — він накрив мою руку своєю долонею і притиснув гальмо до ручки. — Ось як треба гальмувати. Не забувай, — він стиснув мою руку ще раз.

— Гаразд, — погодилася я.

— Газ? Я стиснула праву рукоятку.

— А перемикач швидкостей? Я штовхнула його лівою ногою.

— Дуже добре. Гадаю, ти запам’ятала всі важелі. Єдине, що залишається, — змусити мотоцикл зрушити з місця.

— Угу, — невиразно пробурмотіла я, боячись сказати бодай слово. В шлунку якось дивно забулькотіло, і я злякалася, що голос зірветься. Я боялася. І намагалася переконати себе, що цей страх безпідставний. Я уже пройшла через усе найгірше. У порівнянні з цим нічого не може видатися таким страшним. Чого мені боятися? Зараз я розсміюся в лице самій смерті.

Мій шлунок на це не купився.

Я витріщилася на довгу брудну дорогу, обабіч якої росла зелена густа трава. Асфальт був вологий і вкритий піском. Все одно краще, ніж болото.

— Тримай пальці на зчепленні, — інструктував Джейкоб. І я поклала пальці на зчеплення.

— А тепер дуже важливий момент, — наголосив Джейкоб. — Ні в якому разі не відпускай пальців, гаразд? Уяви, що тримаєш у руках справжню гранату. Кільце висмикнуте, а граната у тебе в руках.

Я стиснула пальці ще сильніше.

— Гаразд. Як гадаєш, ти зможеш сама зрушити з місця?

— Якщо я підніму ногу, то одразу впаду, — відповіла я крізь зуби, стискаючи свою справжню гранату.

— Добре, я тобі допоможу. Тільки не відпускай зчеплення. Він зробив крок назад, а потім різко натиснув на педаль газу.

Почувся гуркіт, і мотоцикл завівся, здригаючись від дужих поштовхів. Я почала падати набік, але Джейк устиг схопити мотоцикл, перш ніж той привалив мене до землі.

— Обережно! Ти досі тиснеш на зчеплення?

— Так, — сказала я, задихаючись.

— Постав ноги назад — я попробую все спочатку.

Задля безпеки він поклав руку на заднє сидіння. Зчеплення спрацювало з четвертого разу. Я відчувала, як мотоцикл гуде і реве піді мною, немов дикий звір. Я стискала зчеплення, аж поки пальці не заніміли.

— Тепер тисни на газ, — звелів Джейкоб. — Але дуже ніжно. І не відпускай зчеплення.

Досі вагаючись, я покрутила праву рукоятку. Мотоцикл ледь-ледь рушив із місця. Він злісно ревів, немов голодний звір. Джейкоб задоволено усміхнувся.

— Ти пам’ятаєш, як переключати першу швидкість? — запитав він.

— Так.

— Тоді вперед, пробуй.

— Гаразд.

Він кілька секунд почекав.

— Ліва нога, — підказав він.

— Знаю, — сказала я, глибоко вдихаючи.

— Ти впевнена, що готова до цього? — запитав Джейкоб. — У тебе наляканий вигляд.

— Зі мною все гаразд, — обрубала я, перемкнувши швидкість на рівень нижче.

— Дуже добре, — похвалив він мене. — А тепер дуже м’яко відпускай зчеплення.

Він зробив крок назад.

— Хочеш, щоб я відпустила гранату? — недовірливо запитала я. Не дивно, що він зробив крок назад.

— Такий принцип дії. Просто відпускай, але повільно.

Тільки-но я почала послаблювати пальці на зчепленні, як одразу почула голос, який звертався до мене і не належав хлопцеві, що стояв поруч.

«Це безрозсудно, це дітвацтво і дурість», — аж кипів оксамитовий голос.

— Ой! — я здивовано розтулила рота — і відпустила зчеплення.

Мотоцикл став дибки, подався вперед, а потім упав на землю разом зі мною. Ревучий мотор миттю заглух.

— Белло? — Джейкоб із легкістю зняв важкий мотоцикл із мене. — Ти не забилася?

Але я не слухала.

«Я ж казав», — пробурмотів ідеальний, кришталево-чистий голос.

— Белло? — Джейкоб трусив мене за плечі.

— Зі мною все гаразд, — мовила я приголомшено.

Більше, ніж гаразд. Голос у моїй голові знову повернувся. Він досі звучав у моїх вухах — м’яким оксамитовим відлунням.

У голові швидко прокручувалися всі можливі варіанти. Ніяких збігів — незнайома дорога, я роблю те, чого раніше ніколи не робила, — ніяких дежа вю. Отже, галюцинація була викликана чимось іншим… Я відчула, як по моїх жилах пульсує адреналін, і здається, знайшла відповідь на запитання. Поєднання адреналіну й небезпеки і зовсім трохи дурості. Джейкоб уже поставив мене на ноги.

— Ти не вдарилася головою? — запитав він.

— Не думаю. Я похитала нею туди-сюди, перевіряючи.

— Я ж не пошкодила мотоцикла, правда?

Ця думка найбільше мене турбувала. Я збиралася спробувати ще раз, тут-таки. Трохи безрозсудності — і я отримала більше, ніж сподівалася. Ну й що з того, що я шахраювала. Можливо, я знайшла спосіб, щоб викликáти галюцинації, — а це набагато важливіше.

— Ні. Ти просто заглушила мотор, — мовив Джейкоб, перебиваючи мої поспішні міркування. — Ти відпустила зчеплення зашвидко.

Я кивнула.

— Спробуймо ще раз.

— Ти впевнена? — запитав Джейкоб.

— Абсолютно.

Цього разу я спробувала зрушити з місця сама. Це виявилося не так легко; мені довелося трохи підскакувати, щоб натискати на педаль із потрібною силою, і щоразу, як я це робила, мотоцикл намагався скинути мене на землю. Руки Джейкоба нерішуче завмерли біля рукояток, готові в будь-який момент підхопити мене, якщо знадобиться.

Після кількох не дуже вдалих та й зовсім невдалих спроб двигун таки заревів піді мною. Не забуваючи тримати зчеплення, заради експерименту я додала газу. Мотоцикл зарокотів. Я усміхнулася так само широко, як Джейкоб.

— Полегше зі зчепленням, — нагадав Джейкоб.

«Невже ти