Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

кажи, що вже в Гретхен ти був!

Бідний мій віночку!

Прощай, прощай!

Ми зустрінемось, чекай,

Тільки не в таночку.

Кругом народу — аж загуло,

Площі й вулиць мало.

І враз тихо стало.

Ударили в дзвін, зламали жезло,

Волочать мене на плаху,

Руки зв'язавши назад.

Натовп здригнув від жаху —

Змахнув сокирою кат…

Ввесь світ, як німа могила!

Фауст

Ой нащо мене мати родила!

Мефістофель

(на порозі)

Швидше! Бо тут вам хвилина остання.

Годі вагання й словами змагання.

Коней моїх здригання

День провіщає близький.

Маргарита

Хто це, хто це такий?

Він! Він! Прожени!

Чого він прийшов сюди з глибини?

По мене!

Фауст

Ти будеш жить!

Маргарита

Суд Божий буде мене судить!

Мефістофель

(до Фауста)

Ходім! Бо кину тут тебе із нею!

Маргарита

Боже, зжалься над рабою твоєю!

Ви, херувими і серафими,

Мене осініте крильми благими!

Генріху! Який ти страшний!

Мефістофель

Вона рокована!

Голос

(з неба)

Врятована!

Мефістофель

(до Фауста)

Мерщій!

(Зникає з Фаустом).

Голос

(зсередини, завмираючи)

Генріху! Генріху!

Частина друга

Дія перша

Гарна містина

Фауст лежить серед квітучого лугу, зморений, неспокійний, сон його не бере. Смеркає.

Навколо кружляють граціозні малята-духи.

Аріель

(співає в супроводі еолової арфи)

Як весна прилине юна,

Все вбираючи у цвіт,

Як зелені пишні вруна

Звеселять цей земний світ, —

Всіх нещасних привітає

Дух великий — ельф малий,

Всім поможе, не спитає,

Хто з них добрий, хто лихий.

Ви, що в'єтесь над його головою,

Музикою надземно-чарівною

Втишіть печаль, журбу його німу!

Спиніть в душі докорів біль напругий

І спогадів розвійте хмуру тьму,

Всю ніч, усі чотири пруги

Спокою доглядаючи йому.

Приспіть його пестливістю своєю,

Скропіть його росою забуття,

Щоб він спочив і тілом і душею,

Набрався сил до нового життя.

Святий обов'язок звершіть —

На світлий світ його верніть!

Хор ельфів

(поодинці, вдвох, гуртом, — то по черзі, то разом)

(Серенада)

Теплий легіт тихо віє

І зелений пестить лан,

Сонну землю звільна криє

Запашний нічний туман.

Загойдаймо жаль у серці,

Мов в колисці маленя,

Очі страдника, мов дверці,

Зачинімо світлу дня.

(Ноктюрн)

Зорі злотні, зорі срібні

Зазорілися, яркі,

І великі й дрібні-дрібні,

І далекі і близькі.

У озер дзеркальнім лоні

Заяскріли, повні чар,

А на мирнім небосклоні

Плавле місяць-володар.

(Світанкова)

Горе й радість — все в минулім,

У безодні забуття:

Віруй, віруй серцем чулим

В день новий, нове життя!

Он долина зеленіє,

На узгір'ї мріє гай,

І на нивах зримо зріє

І хвилює урожай.

(Побудка)

Щоб бажання всі здійснились,

Глянь у далеч ту ясну!

Пута змори вже зносились,

Скинь пусте лушпиння сну!

Встань, дерзай, не знай вагання,

Хай оспала жде юрма!

Все можливе для змагання

Благородного ума!

Громохкий гомін вістує появу сонця.

Аріель

Грімко, гучно грають гори,

Чують, знають духів хори —

День новий заблисне скоро.

Вже гримкоче брама неба,

Вже гуркоче повіз Феба —

Світлу сонця — світлу путь!

Золотії сурми грають,

Зір стенають, слух вражають,

Хоч не всім нечутне чуть.

Швидше, швидше крийтесь, діти,

Глибше, глибше, в квіти, в віти,

В шпари скель, між трав густих, —

Бо оглухне, хто не встиг.

Фауст

Прокинулось життя кипуче знову,

Голубливе вітаючи світання;

Ти, земле, знов явила міць чудову —

Наснажує мене твоє дихання,

Бажанням дії трепетно проймає,

Розбуджує нестримне поривання

В нове буття, високе і безкрає.

Хвилює все у досвітку рахманнім,

Многоголосим дзвоном гай лунає,

Долини мріють в мареві туманнім, —

Та світло неба бореться зі тьмою:

Вітки, що спали в застумі духмянім,

Малюються чіткіш передо мною,

І кольори вирізнюються чисто;

Квітки й листки жемчужаться росою;

Навколо мене рай цвіте барвисто.

Угору глянь — розжеврілись вершини,

Вістуючи нам сонця схід врочисто;

До них раніш одвічне світло лине,

Що згодом лиш до нас дійде, веселе…

Ось на шумкі зелені полонини

Вже сонце килим світлотканий стеле,

Що шириться, все далі й далі йдучи;

Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле!

Бо ранить очі вид його сліпучий.

Буває так — після років шукання,

Пройшовши шлях тернистий та колючий,

Ти на порозі здійснення бажання

Враз спинишся налякано, бо звідти

Обдасть тебе палюче полихання;

Ти світоч жизні хочеш запалити —

Коли ж навкруг кипить огненне море!

Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти,

Такі палкі і радощі і горе,

Що до землі твій погляд знову рветься,

Сховатись в запинало непрозоре.

Нехай же сонце ззаду зостається!

Ось водоспад все більш мій зір чарує.

Зі скель стрімких він нависом іллється,

Мільйонами струмочків він вирує,

Клубочиться він хмарою сяйною,

В повітрі шумом розсипним шумує.

В його бризках розлогою дугою

Веселка грає змінно-переливна,

То мов різьблена, то пов'ється млою,

Відсвіжує навколо все, чарівна…

Дивись на неї й добре розмірковуй:

Вона нам каже, осяйна царівна,

Що все життя — лиш відсвіт кольоровий.

Цісарський палац

Тронна зала. Державна рада чекає на цісаря. Сурми. Увіходить цісар[55] із пишним почтом, сідає на трон, праворуч астролог.

Цісар

Зібралися, панове-радо?

Я всіх вас тут вітаю радо!

І мій мудрець сюди з'явись…

А де ж це дурень залишивсь?

Юнкер

Він за тобою ззаду плівся,

На сходах якось повалився;

Кудись однесли товстуна,

Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна.

Другий юнкер

Натомість зразу — й де він взявся? —

До нас другий якийсь пробрався

Препишно вбраний баламут;

Хоч і бридкий, а здавсь на жарти!

До входу кинувся, до варти,

А ті схрестили алебарди…

Та вже той смілий блазень тут!

Мефістофель

(навколішках перед троном)

Що всі не люблять — і вітають?

Що всі зовуть — і геть женуть?

Що всі раз по раз захищають?

Що всі і лають, і кленуть?

Кого ти не повинен звати?

Кого всяк радо спом'яне?

Що вдерлося в твої палати,

І що само себе жене?

Цісар

Покинь свої химерні речі,

Вони тут зовсім не до речі!

То справа ось оцих панів,

Ти б краще їм клубок розплів.

Мій блазень зник, — то