Юліан Семенов - Відчай

На папірці було написано: «Ще й як відділяю!»

— Якщо не відділяєте себе від них, тоді я взагалі не розмовлятиму з вами, — відповів Ісаєв, кивнувши на олівець.

Аркадій Аркадійович немов ждав цього; простяг йому «фарбер».

— І взагалі я не говоритиму в цьому кабінеті, — сказав Ісаєв, — де кожне моє слово записується, а потім з цього цілком може бути склеєна потрібна вам композиція з обрізків плівки.

На папірці написав: «Запросіть у ресторан — якщо підемо пішки, говоритиму»; останні слова жирно підкреслив — так жирно, що навіть обламався кінчик гостро заструганого грифеля.

Аркадій Аркадійович прочитав відповідь; Ісаєв, пильно дивлячись на нього, рвучко підсунувся до великого столу, закривши ліктем обламаний шматок грифеля.

— Так, цікаво, чорт візьми, — після довгої паузи відповів Аркадій Аркадійович, усміхаючись, — здавалося б, політик, тобто економіст, а не розумієте, що в країні дефіцит срібла! А без нього немає плівки для записуючої апаратури… Всі гроші — особливо золото й срібло — йдуть на те, щоб підняти з руїн Мінськ, Сталінград, Харків, Смоленськ…

Витяг пачку «Герцеговіни Флор» й простяг Ісаєву:

— Куріть…

Витер сірника, запалив папірець, старанно розтер попіл пальцями, висипав на килим, пройшовся підошвою і, кивнувши на віддушини, зіграв:

— Що, відвикли від папірос? Сигарети легше розкурюються? — і витер другого сірника, піднісши його до Ісаєва.

— Ваші папіроси відвологли, — відповів Ісаєв, не одводячи очей від обличчя Аркадія Аркадійовича. — На вашій дачі ці ж папіроси були добре висушені…

— Я не даремно спитав про те, чому ви нам не довіряєте… У мене для вас є два повідомлення… Перше — неприємне, друге — радісне… Від того, як ви прореагуєте на ці повідомлення купно, залежить багато що… З якого починати?

— З неприємного.

Аркадій Аркадійович повільно підвівся з-за столу й підійшов до сейфа.

Ісаєв неквапно взяв шматочок грифеля й поклав його під язик; Аркадій Аркадійович витяг з сейфа папку, повернувся до столу, простяг її Максиму Максимовичу:

— Читайте.

Ісаєв зробив три швидкі, глибокі затяжки; тютюн був гіркуватий, міцний; запаморочилася голова; але це запаморочення було приємним, чимось нагадувало відчуття після випитого келиха хорошого сухого шампанського; старанно загасив папіросу — курив до картону, жадібно; лише після цього відкрив папку.

Перше, що він побачив, була його заява Лозовському; прочитав записочку, приколоту до неї: «Дорогий Матвію Федоровичу, якщо мене не зраджує пам'ять, автор заяви досить серйозно працював — коли, звичайно, це той самий Юстас, як він себе рекомендує; органи, я певен, розберуться в цьому. Його батько, Владимиров, знайомий мені по еміграції. Хоч він і був меншовиком, але ніколи не займав ворожих до нас позицій. Він відійшов від меншовизму без будь-якого натиску, зрозумівши безперспективність ідейної боротьби, і загинув від білогвардійської кулі разом з комісаром Шелехесом… Буду вам вдячний, якщо Ви подивитесь особисту справу Юстаса: коли він справді чесно виконував свій службовий обов'язок, перебуваючи за кордоном, то чи не можна подумати про поблажливість? Лозовський».

— Хто такий Матвій Федорович? — спитав Ісаєв.

— Совість партії, — урочисто оголосив Аркадій Аркадійович. — Голова Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б) Матвій Федорович Шкирятов.

— Ну, а яка думка Матвія Федоровича?

— Розбирається… А тепер перегорніть сторінку…

Спочатку Ісаєв побачив великі червоні літери: «радіограма»; нижче було щось написано від руки, мабуть, час, коли відправляли й приймали, чиїсь резолюції, але він пропустив усе це, бо зрозумів: звісточка від Сані!

«Дорогий тату, який я щасливий, що ти дома! Мені не вірили, що я пішов у Пльзень шукати тебе! Тепер мою справу послали на повторне розслідування. Вирок скасовано. Але я в госпіталі. Не хвилюйся, це бронхіт. Через місяць сюди почнуть літати «дугласи», мене обіцяли вивезти до Москви з першим же. Цілуй маму, жду зустрічі. Саня».

— Де він? — спитав Ісаєв, відкашлявшись.

— За Магаданом… Поштова скринька сімнадцять сто сорок чотири…

Ісаєв перегорнув ще одну сторінку; текст був дуже короткий: «Гавриліну О. М. З-під варти звільнити, взявши підписку про невиїзд аж до суду над Геліовичем Я. П., де вона має дати показання як свідок.

Генерал-майор А. Іванов».

Ісаєв потер повіки, судорожно зітхнувши:

— Де вона?

— Мені вдалося домовитися з керівництвом, — так само повільно, з погано прихованим роздратуванням відповів Арка-дій Аркадійович, — що їй дозволять поїхати на курорт… Вона ж дуже намучилася за цей час… Тюрма не санаторій, що й говорити… Постарайтесь зрозуміти слідчих: у країні розруха, половина Росії в руїнах, а тут перед ними сидить людина, яка зберігала книжечки Троцького, Бухаріна і Джона Ріда, — разом з доларами, — от вони, скажемо прямо, й розпалюються люттю. Ми жорстоко караємо за це, але ж люди є люди… Завтра поїдемо проводжати вашу… Сашеньку… на Курський вокзал… Вам уже підігнали полковницьку форму, орденські планки, так що з'явитесь перед нею у всій красі… А потім — на дачу… Доведеться переодягнутися в цивільне — Валленберга ми також поселимо там, почнете працювати над сценарієм…

— Через місяць, — відповів Ісаєв, — як тільки проведу на курорт сина…

— Давайте повернемося до питання про строки після того, як відправиться поїзд у Сімферополь, — Аркадай Аркадійович нарешті всміхнувся. — 3 табірним госпіталем спробуємо зв'язатися по радіотелефону. Це вас влаштує?

Не дожидаючи відповіді, підвівся з-за столу і, знову показавши очима на віддушини, закінчив:

— З вокзалу зайдемо відсвяткувати звільнення матері вашого сина в ресторан «Москва» і вип'ємо по чарці. Напишіть, до речі, кілька рядків Лозовському — подякуйте за клопотання… А потім повертайтесь у камеру і добре поміркуйте над нашою розмовою…

(Лист Лозовському підшили до справи, яку вже вели на заступника міністра закордонних справ, — буде заарештований разом з членами Єврейського антифашистського комітету.)

…У камері, продовживши з Валленбергом дискусію про життя римських цезарів (як з'ясувалося, вони цю книжку також знали майже по сторінках), Ісаєв ходив під «намордником», потім раптом завмер, підбіг до параші, зігнувся над нею, вдавши, що в нього почався приступ блювоти, непомітно витяг шматочок грифеля з-під язика, сунув його в кишеню й повернувся «під вічко», щоб наглядачі не ввірвалися до камери з обшуком; обшукувати тут уміли, він це зрозумів зразу ж, коли його привезли сюди.

Валленберг, помітивши дивність у поведінці співрозмовника, підіграв:

— Нудить? В сонячному сплетенні немає болю? В ліву руку не віддає?

Ісаєв, розтираючи груди, похмуро спитав:

— Ховали когось із друзів, що вмерли від розриву серця?

— Старшого дядька, — відповів Валленберг. — До речі, затямте: від цієї хвороби не вмер жоден деспот, імператор чи тиран… Навіть Мойсей, який сконав на сто двадцятому році, мені здається, просто вирішив піти в райські кущі: ближче до бога,