Ізабелла Сова - Терпкість вишні

шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».

— Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, — Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. — Я Рисек, Меччин батько.

— Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, — попросила його Мілька.

— Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.

— Мама вперлася, щоб назвати його саме так, — пояснила Мілька. — Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.

— А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? — Рисек усміхнувся ще ширше. — Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.

Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший — мені.

— А що вдома? — допитувалася Мілька.

— Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, — відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. — А, був один випадок.

— З тіткою Ганькою? — здогадалася Мілька.

— Як завжди.

— Що цього разу?

— Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.

— А паломництво до Лурду їй не допомогло?

— На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.

— І що?

— Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.

— Може, він носить її десь-інде? — озвалася Мілька.

— Тобто де? — пожвавився тато.

— Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.

— Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі?» Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.

— Ну і мешкає неподалік Ченстохови, — додала Мілька, скорчивши міну а-ля «чоловік має великий плюс».

— А Ганька зразу подумала, що це подарунок долі. І відповідь на одне з питань, як жити далі. На додачу, уявіть собі, кадр усівся біля неї. Став балакати про погоду, а потім про кризу й важкі часи.

— І тітка закохалась?

— Її протнуло, як небесною блискавкою, — притакнув Мільчин батько. — Вони пробалакали всю дорогу. Навіть випили на брудершафт винця з термоса. Саме мали з’ясувати те і се, а тут втрутився водій, гукнувши, що вони вже добулися до білої вілли. Ганька вхопилася за торбу й лаштується на вихід. Бо як кохання, то кохання. Автобус зупинився, і тоді вона помітила на паркані велику вивіску: «Корчма „У Вітуся“». Але ще була не второпала. Тільки коли кадр запитав, чи не зайде вона перехилити з ним келишок, допетрала, що це кнайпа. І то чиясь, бо кадра звали Вітеком. Така от халепа.

— Ну, тут можна і зламатися, — визнала Мілька, не приховуючи іронії.

— Що Ганька і зробила. Нема нічого гіршого, ніж невтілені сподівання на щастя. Ну, ми вже приїхали. Ви підіймайтесь, а я заберу багаж.

Я поволі спиналася по сходах. Зараз прочиняться двері, Мільчина мама зробить здивовану міну, Мілька почне їй по-ідіотськи тлумачити, що це тільки на один день, ну, може, на два. А її мама робитиме вигляд, що радіє незваному гостеві. Мілена натиснула дзвінок, такий же спрацьований, як і «вартбурґ».

— Звичайно, він не працює. Як і половина приладів у тому притулку спокою й затишку. Глянь-но на двері.

Я щойно тепер помітила, що на місці вічка знаходиться нерівний отвір завбільшки з маленьку тарілочку.

— І ви не боїтеся?

— Чого? — засміялася Мілька. — Що хтось крізь нього пролізе?

— Що він щось побачить…

— Що? Темний коридор, вистелений старим лінолеумом? І календарі на стінах? Гаразд, заходимо. — Вона приставила рот до отвору й гаркнула:

— Мамо! Ми тут!!!

Щось зашемрало, а потім стало скреготіти замком.

— Ну нарешті! Той старий вас, певно, возив довкола міста?!

— Ні, просто потяг запізнився. — Мілька обнялася з розчухраною з’явою в ситцевій сорочці. — Як бачу, все по-старому, — показала вона на двері.

— Я чекаю, поки вони самі впадуть! — радісно верескнула з’ява. — Вони вже ледве тримаються фрамуги! Залазьте! Ти Вишня?!

— Так, — підтвердила за мене Мілька. — Вишня в усій пишноті своїх сорока трьох кілограмів.

— Сподіваюся, ти не маєш алергії на котячу шерсть?!

— Я нічого про це не знаю.

— Я питаю, бо минулого року Міленка привозила до нас на канікули свого товариша! Він теж мав удома непорозуміння!

— Олек, той, що мешкає з Єндрусем, — пояснила мені Мілька.

— Власне! Олек! Він зайшов до кімнати, сів у фотель, зо п’ять хвилин посидів і раптом почав задихатися! Я впала в паніку! Рисек теж! На щастя, Міленка викликала «швидку»!

— І встигла вчасно. А найгірше, що ми мусили перевезти котів до тітки Ганьки.

— Та чого там! Крапля дисципліни ще нікому не зашкодила! О Боже! — раптом верескнула вона так відчайдушно, що ми підскочили на дзиґликах.

— Що сталося? — запитала Мілька, хапаючись за ліву грудь.

— Ми тут балакаємо, а ви ж, певно, голодні! Мілько! Витягай тарілки!

— О такій годині! Хоч, правду кажучи, ми від самого ранку нічого не їли, крім тієї булки, — згадала Мілька.

— Ну власне! Я вже грію борщик!