Ізабелла Сова - Терпкість вишні

хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.

— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.

— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.

— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.

— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.

— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.

Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:

— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.

— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.

— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.

— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.

— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.

Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.

— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.

— Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.

У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.

— А пам’ятаєш, — знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, — як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.

— Ну?

— То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.

— Може, ти почастуєшся?

Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.

— Ні, дякую, — відказала знічена Мілька. — Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.

— Бери цілий, — він віддав їй батон. — Я маю ще один у рюкзаку.

— А можна, я пригощу подругу?

— Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.

— Нам ти, в кожному разі, врятував життя, — усміхнулася Мілька, — а мені так навіть двічі.

Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.

— Ми хотіли б придбати ще один квиток, — поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.

— Запізно, — гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.

— Як це запізно? — рознервувалася Мілька. — Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.

— Але вже п’ять хвилин як вільно, і ви могли б до мене зголоситись.

— Я не встигла.

— Я бачу, — втішився кондуктор. — Виписуємо кредит чи ви заплатите відразу?

— Я не маю навіть на мінеральну воду, — приречено відповіла Мілька.

— Можна вас на хвильку? — Хлопчина з булкою вхопив кондуктора за рукав, і обидва вийшли в коридор. Якийсь час він щось йому втовкмачував, розмахуючи руками, а потім поліз до кишені. За мить, усміхнений, повернувся до купе.

— Ти не мусив цього робити, — сказала Мілена.

— Не мусив, але зробив.

— Скільки ми тобі винні?

— Ім’я, прізвище, ріст, вага і хвилина розмови за кавою у вагоні-ресторані, — перелічив він.

— То ходімо, — Мілена підвелася, натягаючи на пупець свою закоротку кофтинку в троянди.

Вони вийшли. А я зосталася сама. І дуже самотня, попри пасажирів, приклеєних до мене з обох боків. А могла б зараз бути у своїй кімнаті. Могла сидіти за своїм столом або обговорювати з мамою те, що ми покладемо до великоднього кошика. І те, що спечемо на свята. Якби я тільки зізналась у помилці. Але вже запізно. За кілька хвилин ми будемо на місці, і я вдаватиму, що чудово розважаюся серед чужих людей, яким до мене байдуже. Розхвильована, я вийшла в коридор вдихнути свіжого повітря. На жаль, за метр од мене влаштувався якийсь молодик і, незважаючи на заборону курити, витяг цигарку. Біля його ніг тинявся знуджений п’ятирічний хлопчик зі зціпленими губами. Я всміхнулася до нього, але він відвернувся і став копати двері купе. Татусь спокійно затягнувся димом, а потім стусонув дітвака по голові.

— Ау! — завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.

— Припини, бо зараз побачиш! — Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.

— Ау-у-у-у!!! Що я побачу? — Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.

— Звідки в тобі стільки агресії, га?

— Може, від тата? — озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. — Тут не курять.

— Ну то й що? — гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.

— Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, — відгукнувся наш рятівник.

— Ну то й що? — знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.

— Облиш це, Філіппе, — сказала Мілена. — Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.

Молодик недовірливо до нас приглядався.

— О, вже під’їжджаємо, — гукнула я. — Треба витягати торби.

Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.

— Цікаво, чи вони вже чекають? — розмірковувала Мілена. — Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.

— У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, — запропонував Філіпп.

— Нас напевно зустрінуть, — Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. — О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! — заволала вона. — І Кайтека, і Азу! І тата!!!

Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.

Ми спинилися,