Стівен Кінг - Що впало, те пропало

а потім продам. Якщо там не якась стареча маячня, вони можуть потягнути на мільйон доларів. Я поділюся з тобою. Усе порівну, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Нас схоплять.

— Не думаю, — вишкірився Енді Халлідей. — Знаєш, є способи.

— І скільки доведеться чекати, перш ніж можна буде їх продати?

— Кілька років, — відповів Енді, помахавши рукою так, ніби йшлося про декілька годин. — Може, п’ять.

Місяць по тому, коли його вже нудило від Сикоморової вулиці, Морріс, якому не давала спокою думка про невидані рукописи, склав речі у свій старий, бувалий «Вольво» і попрямував до Бостона, де найнявся до підрядника, що будував кілька житлових кварталів у передмісті. Спочатку ця робота мало не вбила його, але потім він набрав трохи м’язів (не те, щоб він збирався перетворюватися на Дака Дакворта), і все пішло як по маслу. Він навіть завів двійко друзів: Фредді Доу та Кертіса Роджерса.

Одного разу він зателефонував Енді.

— Ти насправді міг би продати неопубліковані рукописи Ротстайна?

— Легко, — відповів Енді Халлідей. — Не так швидко, звичайно, як я, здається, говорив, але яка різниця? Ми молоді. Він старий. Час був би на нашому боці.

Так, і він вмістив би в себе час, щоб прочитати все, що Ротстайн написав після «Ідеального бананового пирога». Дохід — нехай навіть півмільйона доларів — не був головною метою. Я не гендляр, казав собі Морріс. Мене не цікавить Золотий Бакс. Насрати на це лайно. Дайте мені не гроші, щоб не померти з голоду — щось на кшталт ґранту, — і я буду щасливий.

Я вчений.

Вихідними днями він почав їздити до Толбот-Корнерс у Нью-Гемпширі. У 1977 став возити із собою Кертіса та Фредді. Поступово почав дозрівати план. Простий, найкращого типу: «бий та хапай».

Філософи століттями сперечаються про сенс життя, рідко доходячи однакових висновків. За роки ув’язнення Морріс і сам вивчав це питання, але його дослідження мали швидше практичний, ніж космічний характер. Йому хотілося дізнатися про сенс життя з юридичної точки зору. І те, що він відкрив, було доволі шизофренічним. Особливо в деяких штатах, де ви повинні були сидіти до кінця життя, не маючи права на дострокове звільнення. В інших штатах дострокове звільнення розглядалося вже за два роки, а десь — через п’ять, сім, десять чи п’ятнадцять років. У Неваді дострокове давали (чи не давали) на підставі складної системи балів.

До 2001 року в американських в’язницях засуджені на довічний термін у середньому проводили в ув’язненні тридцять один рік і чотири місяці.

У тому штаті, у якому коротав свої дні Морріс, законодавці створили власне таємне визначення життя, яке ґрунтувалося на демографії. У 1979, коли був засуджений Морріс, пересічний американець-чоловік доживав до сімдесяти років. Моррісу тоді було двадцять три, тому він вважав, що, коли йому стукне п’ятдесят сім, його борг суспільству буде сплачено.

Якщо, звісно, його не звільнять достроково.

Уперше він отримав на це право у 1990. На слухання з’явилася Кора Енн Хупер. Охайний блакитний костюм, сивіюче волосся зібране на потилиці в тугий до рипіння вузол, на колінах — велика чорна сумочка. Вона розповіла, як Морріс Белламі схопив її, коли вона йшла вулицею поза баром «Шутерс», розповіла про його намір «урвати шматочок». Вона розповіла п’ятьом членам комісії з умовно-дострокового звільнення, як він вдарив її і зламав їй ніс, коли вона спробувала скористатися пристроєм для виклику поліції, який лежав у неї в сумочці. Вона розповіла комісії про запах алкоголю в його диханні й про те, як він подряпав їй живіт нігтями, коли зривав із неї білизну. Вона розповіла їм, як Морріс «продовжував душити мене й катувати своїм органом», коли прибув поліцейський і почав його відтягувати. Вона повідомила комісії, що намагалася накласти на себе руки у 1980 і все ще перебуває під наглядом психіатра. Вона повідала комісії, що їй стало краще, коли вона прийняла Ісуса Христа своїм рятівником, але що її все ще мучать кошмари. Ні, сказала вона комісії, заміж вона так і не вийшла. Думка про секс викликає у неї панічний страх.

У достроковому звільненні було відмовлено. На зеленому аркуші паперу, який йому ввечері передали крізь ґрати, було вказано кілька причин, але найперша для комісії була найголовнішою: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Курва.

Хупер з’явилася знову в 1995 і знову в 2000. У 1995 на ній був той самий блакитний костюм. В останній рік тисячоліття — до того часу вона погладшала фунтів на сорок[21], не менше, — вона була в коричневому. У 2005 костюм був сірим, а великий білий хрест, який повиснув на шиї, нижче лежав на здоровезних грудях, як на полиці. Під час кожної появи на колінах у неї стояла велика чорна сумочка, здається, одна й та сама. Імовірно, усередині знаходився пристрій для виклику поліції. А можливо, ще й балончик «Мейса»[22]. На ці слухання її не викликали, вона приходила сама.

І розповідала свою історію.

Дострокове не давали. Головна причина на зеленому аркуші: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

«Лайно? Ну й насрати! — казав собі Морріс. — Ну й насрати!»

Може, і так, але, Господи, як він шкодував, що не вбив її.

На момент третьої відмови письменницька робота Морріса користувалася великим попитом. У тісному маленькому світі Венсвілла він був автором бестселерів. Він писав любовні листи дружинам і подругам. Він писав листи дітям ув’язнених, і деякі з них у зворушливій прозі підтверджували існування Санта Клауса. Він писав заяви про прийом на роботу для тих ув’язнених, чий термін добігав кінця. Він писав теми для ув’язнених, які проходили онлайн-курси або тестування на отримання диплома про загальну освіту. Морріс не був тюремним юристом, але час від часу писав від імені ув’язнених листи справжнім юристам, переконливо пояснюючи суть справи, про яку йшла мова, і викладаючи підстави для звернення. Кілька разів його листи справляли враження на адвокатів, і ті — пам’ятаючи про гроші, які можна заробити на успішних справах про несправедливе ув’язнення, — приходили на слухання. Оскільки під час розгляду справ найважливішу роль стала відігравати ДНК, він нерідко писав Баррі Шеку й Пітеру Ньюфелду, засновникам «Проекту Невинність»[23]. Один із таких листів зрештою посприяв звільненню автомеханіка на ім’я Чарльз Роберсон, що перебивався крадіжками, а у Вейнсвіллі відсидів двадцять сім років. Роберсон знайшов свободу; Морріс знайшов вічну вдячність Роберсона й більше нічого… Якщо не брати до уваги зростаючої репутації, і це не так уже й мало. Його давно перестали ґвалтувати.

У 2004 Морріс