Ю. Несбе - Спаситель

вікном поліцейська сирена то ближчала, то віддалялася. У барі було тепло, й піт вільно потік з пор. Він зірвав з шиї хустину й засунув її у кишеню пальта. Добре, що тут стоїть цигарковий дим, він перебиває запах пістолета у кишені.

Взявши склянку з питвом, він сів коло стіни біля вікна.

Хто був той другий чоловік у квартирі? Приятель Юна Карлсена? Родич? Чи вони просто разом знімають квартиру? Він ковтнув віскі. Смак лікарні та попелу. А навіщо ставити собі такі дурні питання? Лише поліцейський міг відреагувати так. Лише поліцейський спроможний так швидко викликати допомогу. І тепер вони знають, хто його мішень. Це дуже ускладнить завдання. Може, варто відступитися? Він ковтнув ще.

Поліцейський бачив верблюже пальто.

Вийшовши у нужник, він переклав пістолет, паспорт і хустку у піджак, а пальто запхав у смітник під мийкою. Постояв на тротуарі, оглядаючи вулицю, тремтячи від холоду й розтираючи руки.

Останнє завдання. Найважливіше. Від нього залежало все.

«Заспокойся, – мовив до себе. – Вони не знають, хто ти. Повернися до початку. Міркуй конструктивно».

І все-таки промайнула та сама думка, він не встиг спинити її: хто такий той чоловік у квартирі?

– Ми не знаємо, – мовив Харрі. – Знаємо лишень, що убивця, найпевніше, той самий, що застрелив Роберта.

Він підібгав ноги, щоб санітар зміг провезти повз них вузьким коридором порожню каталку.

– Мм-аб-буть, – затинаючись відповіла Теа Нільсен. – Чи їх декілька? – Вона сиділа, нахилившись вперед, учепившись руками у сидіння твердого стільця, ніби боячись упасти.

Беата Льонн нахилилася, заспокоюючи, поклала долоню Теа на плече.

– Ми гадки не маємо. Головне, що все гаразд. Лікар каже, що у нього лише струс мозку.

– Через мене, – зітхнув Харрі, – й через куток лави на кухні, що обдерла йому лоба, куля з пістолета пройшла повз нього, ми знайшли її у стіні. Друга втрапила у пакунок з молоком. Уявіть, просто всередину, третю ми знайшли на кухні, поміж родзинок та…

Беата кинула на Харрі погляд, котрий, як він розтлумачив, свідчив, що Теа навряд чи зараз цікавиться химерами балістики.

– Добре, з Юном все гаразд, але він знепритомнів, тому лікарі на певний час залишать його під наглядом.

– Зрозуміло. Чи тепер мені можна піти до нього?

– Певна річ, – мовила Беата. – Але спершу погляньте на ці світлини. Може, ви колись раніше бачили кого-небудь з цих людей.

Вона добула з течки три знімка й простягла їх Теа. Фото з Егерторг було добряче збільшено, й обличчя скидалися на мозаїку білих та чорних цяток.

Теа захитала головою:

– Навряд, вони взагалі видаються всі однаковими.

– Згоден, – мовив Харрі. – Але Беата – спеціаліст з опізнання облич і каже, що це дві різні особи.

– Авжеж, саме так я гадаю, – сказала Беата. – Та ще й той, хто вибіг з під’їзду на Гетеборггата, мало не збив мене з ніг. І, як на мене, він не скидався на ці фото.

Харрі здивувався, він ніколи не чув, щоб Беата сумнівалася у такому.

– Боже! – прошепотіла Теа. – Скільки ж їх тут?

– Не переймайтеся, – відповів Харрі. – Біля дверей Юна стоять охоронці.

– Що? – Теа витріщилась на нього, й Харрі второпав, що вона навіть гадки не мала, що тут, в Уллевольській лікарні, Юн може бути у небезпеці. Вона втямила це лише цієї миті. Приголомшливо.

– Ходімо глянемо, як у нього справи, – привітно запропонувала Беата.

Еге, міркував Харрі, а цей телепень нехай посидить тут та поміркує, як треба з людьми спілкуватися. Він озирнувся, почувши квапливі кроки в другому кінці коридору.

Халворсен біг, невимушено маневруючи між пацієнтів, відвідувачів та персоналом у дерев’яних черевиках, що постукували по долівці. Засапаний, він спинивсь перед Харрі, простягаючи йому глянцевий аркуш паперу з безбарвним чорним текстом, тож Харрі враз збагнув: це факс, що прийшов у їхній відділ.

– Сторінка зі списками пасажирів. Я намагався додзвонитися.

– Тут заборонено користуватися мобільними, – відповів Харрі. – Щось цікаве є?

– Списки я отримав без жодної мороки. Й переслав їх Алексові електронною поштою, який враз узявся їх опрацьовувати. Дехто має стосунок до певних дрібних злочинів, але зараз за наших умов – поза підозрою. Щоправда, дещо-таки видалось доволі дивним…

– Он як?

– Один з пасажирів прилетів у Осло два дні тому й мав зворотний квиток на рейс, який мав би вилетіти учора. Але рейс було затримано й перенесено на сьогодні. Христо Станкич. Він не з’явився. Й це дивно, бо він мав дешевий квиток, який не треба реєструвати знов. У переліку пасажирів його зазначено громадянином Хорватії, я попросив Алекса звірити з хорватським Управлінням реєстрації населення. Певна річ, Хорватія не є членом Євросоюзу, але, позаяк вони прагнуть у ЄС, то охоче співпрацюють, коли…

– Не ходи околяса, Халворсене.

– Христо Станкича не існує на світі.

– Цікаво. – Харрі потер підборіддя. – Але Христо Станкич не обов’язково має стосунок до нашої справи.

– Певна річ.

Харрі дивився на ім’я у списку. Христо Станкич. Всього-на-всього ім’я. Але воно має стояти у паспорті, який авіакомпанія вимагає показати під час реєстрації, оскільки це ім’я зазначено у списку. У тому ж паспорті, який треба показати, реєструючись у готелі.

– Треба перевірити списки пожильців усіх готелів в Осло, – мовив Харрі. – Подивимося, чи не мешкав там цими днями Христо Станкич.

– Візьмуся просто зараз.

Харрі випростався, кивнув Халворсенові, сподіваючись, що наділив цей кивок усім, що прагнув сказати. Що він задоволений ним.

– Тоді я піду до свого психолога, – мовив він.

Приймальня психолога Столе Еуне була розташована у тій частині Спурвейсгата, тобто Залізничної вулиці, де рейок й близько немає, зате на вулицях можна помилуватися дуже прикметною мішаниною ходи. Упевнена, пружна хода хатніх господарок, котрі займалися фітнесом у спортзалі «САТС», обачна хода людей з собаками-поводирями з Об’єднання сліпих й необачна – обтріпаної, проте безстрашної клієнтури хоспісу для наркоманів.

– Отже, Роберт Карлсен полюбляв дівчаток, що не досягли статевозрілого віку. – Столе Еуне повісив твідовий піджак на спинку стільця, подвійне підборіддя зсунулося до краватки-метелика. – Цьому, звісно, є чимало ймовірних пояснень, але, якщо я правильно зрозумів, він зростав у пієтистському оточенні Армії спасіння?

– Саме так, – відповів Харрі, роздивляючись безладно заставлені книжками полиці у свого особистого й фахового консультанта. – Але хіба не міф те, що людина, яка зростала у відстороненому, суворо релігійному оточенні, стає збоченцем?

– Ні, – коротко відповів Еуне. – Стосовно християнських сект, то у них такі збочення трапляються більше, ніж просто часто.

– Чому?

Еуне склав руки, з’єднав кінчики пальців і вдоволено прицмокнув.

– Якщо, наприклад, у дитинстві та юності батьки карають чи принижують дитину за прояви природної сексуальності, то вона витісняє цю частину своєї особистості. Тому природне статеве дозрівання зупиняється, й сексуальні вподобання приходять, так