Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Лео, бігом по Сьому.

Левко перескочив через Едді і рвонув сходами нагору.

XXVII

27 липня 2012 року, 20:35 (UTC – 5) Хостел «Samay Wasi Youth»

У спальні було темно. Двоє чи троє бекпекерів уже полягали спати, чи то втомившись після довгого дня, чи то готуючись до чотириденного походу на Мачу-Пікчу.

Сьома не спав. Росіянин лежав на верхньому ярусі двоповерхового ліжка і, начепивши на голову налобний ліхтар «LED Lenser H7», щось клацав на нетбуці.

— Сьомо! — Левко старався говорити тихо, щоб не розбудити інших. — Там газовий балончик… Ведмеді… — Через рідке повітря й печію в горлі у голові все плуталося.

— Лео?

— Якийсь америкос застосував газовий балончик проти грізлі.

— Тебе розвели, — не відводячи очей від нетбука, незворушно проказав Семен. — У Перу ведмеді не водяться.

— БЛЯХА-МУХА, ЧУВАК, Я ЗНАЮ, ЩО В ПЕРУ НЕМАЄ ВЕДМЕДІВ! — заволав українець; з дальнього правого ліжка хтось злобно забурчав з-під ковдри. — Внизу хлопчині приснули в лице з противедмежого балончика.

Клацання припинилось. Сьома нарешті зацікавився і відірвався від екрану:

— Що ти хочеш від мене?

Промінь налобника засліпив Левка. В очах запекло ще більше.

— Не знаю. Допоможи. Ти ж шариш…

— У противедмежих балончиках?

— Той чувак лежить непритомний. І, по-моєму, в нього розпухає голова.

Семен миттю зрозумів. Зіскочив з ліжка, ледь не живцем вирвав з рюкзака аптечку і, не взуваючись, почесав униз слідом за українцем.

XXVIII

27 липня 2012 року, 20:38 (UTC – 5) Хостел «Samay Wasi Youth»

Американці й канадці обступили Едді, але, наче стадо овець, нічого не робили. Хтось хрипнув «Call an emergency![78]» і тут-таки закашлявся. Всі, як один, закривали носи і роти: хто тканиною, хто просто руками. Незважаючи на різь і неконтрольовані сльози, очі у всіх були круглі від переляку.

Вдихнувши просякнуте газом повітря, Сьома скривився:

— Що ви наробили?

Левко у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе, а росіянин став проштовхуватися до Едді. За неповні три хвилини, протягом яких Левко бігав нагору, обличчя постраждалого набрякнуло ще дужче. Шкіра нагадувала брудний попелястий мармур. Семен опустився коло американця.

— Ти знаєш, що з ним? — Українець тримався за спиною в товариша.

Сьома мигцем втямив, що ситуація критична.

— Так. Те ж саме, що станеться зі мною, якщо я з’їм горішок завбільшки з горошину. — Хлопець повернув голову до натовпу і перейшов на англійську: — Чим у нього бризнули? Він алергетик? Страждає на алергію?

Підхопили балончик і по руках передали Семену. Про алергію ніхто не відповів. Не знали, а може, не відважилися. Хлопець прищурився, вчитуючись у напис на банці:

ACTIVE INGREDIENTS:

Capsaicin and related capsaicinoids*………………2.0%

— Капсаіцин[79]… ідіоти… — сам до себе прошепотів росіянин, тоді знову англійською: — Швидко! Його треба винести з кімнати на чисте повітря.

Айк і Ґрем взяли Едді за ноги, Ян, який стояв біля голови, підхопив хлопця за тулуб.

На рецепції їх побачив Девід Ренцо, власник хостела:

— Що сталося?

— Девіде, нам треба в лікарню, — скоромовкою проказав Сьома.

— Я викличу «швидку»!

— Ні, — гаркнув росіянин. — Можемо не встигнути. Готуйте мінівен.

— О’кей! Тоді подзвоню в «San Jose»[80], скажу, щоб готували барокамеру. — власник «Samay Wasi» припустив, що Едді знепритомнів через гірську хворобу.

Вислизаючи на веранду, Сьома похапцем заперечив:

— Не треба барокамери. Будь-яка найближча до нас лікарня. Найближча, Девіде!

Девід Ренцо став гарячково гортати довідник з адресами і телефонами.

На веранді було зимно. Едді поклали на холодну підлогу. Голова набрякла так сильно, що зникли риси обличчя. Її роздувало зсередини. Повіки наплили одна на другу, повністю «проковтнувши» вії. Семен розстебнув аптечку і витягнув звідти приготовлений шприц. Зняв ковпачок з голки, випустив повітря, але тут його руку перехопив Айк.

— Що ти збираєшся йому колоти? Ти хто, лікар? Ти ж навіть не американець!

Росіянин спробував висмикнути руку, проте Айк міцно тримав передпліччя.

— Сьомо, допомогти? — Лео і Ян стояли поруч, готові втрутитися і відтягти Айка.

Семен одними очима мовив «ні», після чого наблизив лице до американця і заговорив, спокійно, але швидко карбуючи кожне слово:

— У твого друга ангіоневротичний набряк[81]. Це як кропив’янка, тільки не на поверхні шкіри, а всередині тіла. Набряк розвинувся через алергічну реакцію на капсаіцин з газового балончика. Зазвичай під час набряку колір обличчя не міняється, а твій друг, як бачиш, сірий наче мрець. Хочеш дізнатися, чому це?

Айк послабив тиск на руку і проваленим голосом спитав:

— Чому?

— Тому що доза капсаіцину настільки велика, що набряк став розвиватись у гортані, як наслідок виникла блокада дихальних шляхів. Твій товариш посірів, тому що вже кілька хвилин не дихає. Враховуючи той час, протягом якого ви телющились на нього, мов барани, і час, що ми марнуємо з тобою на теревені, хлопцю лишилося жити хвилини дві. Я знаю це, бо сам страждаю на алергію. Я можу склеїти ласти від одного горішка. — Айк відпустив руку і перелякано зирнув на Едді. Сьома продовжив: — У шприці гормон епінефрин або адреналін, якщо тобі так зрозуміліше. Але… ти маєш рацію, я не доктор і тому не можу брати на себе відповідальність.

Американець збілів, наче його борошном обсипали:

— Це… це врятує його?

— Врятує? Звісно, ні. Йому потрібен апарат штучного дихання і півдюжини різних гормонів внутрішньовенно. Це дасть нам шанс довезти його до лікарні.

— Пішов ти на хер, Айку! — заричав Ленс. — Нехай коле! — Схопивши за комір, він відкинув товариша геть від Едді. — Давай!

Семен всадив голку в квадрицепс[82] і вичавив увесь вміст шприца у м’яз. Через секунду Едді бухикнув (очей не відкривав) і став харчати. Повітря зі страхітливим хрипом проходило крізь набряклий рот і глотку. По звуку було чути, як важко хлопцю дихати.

Відразу після того на веранду вибіг Девід, з жалем і в той же час із погано прихованим роздратуванням на обличчі. Воно й не дивно: якщо в його хостелі відкине копита заїжджий американець, бізнесу кінець.

— Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є скромна приватна клініка «Cusco Medical Assistance», — тараторив перуанець. — Це найближча. Нас чекають.

— Їдемо, — глухо скомандував Семен.

Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання