Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

вибратися звідси і змінила свою тактику. Я зробила вигляд, що починаю до нього звикати і навіть закохуватися. І коли він повідомив, що вирушає в подорож, та ще й разом з тими покидьками, я перетворилася на саму люб’язність. Тим більше, що термін мого ув’язнення добігав кінця…»

Думка про те, що її скоро треба буде відпустити, з кожним днем ставала Дартову дедалі нестерпнішою. Поставивши кілька жорстких умов, він вирішив узяти її із собою.

— Ми розлучимося у місті Н. — я вилітатиму звідти. Поки ти доїдеш додому — я вже буду далеко, — пояснив він. У нього вже було підготовлено всі документи. Але квитків на літак до Амстердама він замовив два… Він не уявляв, що вона відмовиться летіти з ним.

«А потім почалася ця подорож. Він завжди замикав мене у каюті. Якось, коли він вийшов, я по телефону викликала стюарда, мовляв, „чоловік випадково зачинив двері на ключ“, і, коли він відчинив замок запасним ключем, попросила залишити його мені. Я перетворилася на мисливського пса, я вистежувала кожного з них, і мені фартило! Першим попався Атонесов — я просто зіштовхнула його за борт. Так само вчинила і з п’яним Портянком… Не дивися на мене так!! Хіба ти сама була тут не заради цього? А я знала про кожного з них набагато більше, ніж ти. Дартов сповідався у всьому. Усі вони — вбивці. Вони знищили не тільки Макса, мене, зрештою, й тебе — на їхніх руках справжня кров. Це давня історія. Можливо, саме вона й перевернула всю мою уяву про добро і зло. Мені кортіло помститися не лише за нас, а й за ту невідому дівчинку, яку ця четвірка зґвалтувала й закопала десь у лісі двадцять років тому. У неї немає навіть могили…

На цьому пароплаві я стала їхнім ангелом помсти. Мені це навіть подобалося. Після того як цей покидьок Атонесов зник у хвилях, я відчула справжнє полегшення.

Важче було із Араменком, я ж не могла так часто виходити зі свого сховища. Довелося піти ва-банк і підстерегти його під дверима каюти. Я дуже спішила. Я вже не пам’ятаю, що казала йому, — плела щось про Дартова, попросила відкоркувати вино… Я не знала, що робитиму, поки не побачила, як він відкриває пляшку довгим штопором… Потім я виштовхнула його в ілюмінатор і перевалила за борт. Лишався Дартов. І мої нерви здали…

Останній вечір із ним був нестерпний — він увесь трусився від жаху, що на нього полюють, він не міг зрозуміти, куди подівся його почет, і наполягав, щоб ми негайно втекли з пароплава. Він почав швидко збиратися, квапити мене. Я сказала, що настав час виконати обіцянку — віддати розписку і відпустити мене…

„Невже ти ще не зрозуміла — ти завжди будеш зі мною! — відказав він. — Я краще вб’ю тебе. Мені нестерпна сама думка, що ти повернешся до нього! Ти, графиня де Ла Фарре!!!“ — Він назвав мене якимось чудернацьким іменем, і я зрозуміла, що він остаточно з’їхав з глузду. Він лишився останнім… Але він був міцнішим та обережнішим за інших. Я розгубилася. Він змусив мене перевдягнутися, почав зв’язувати руки. Я пручалася… „Я вивезу тебе по шматках!!“ — закричав він. Від сильного удару я знепритомніла… Решту ти знаєш. Мабуть, він гадав, що я померла…»

* * *

— Невже все марно?.. — тихо вимовила Жанна, закінчивши свою розповідь.

За розмовою сестри не помітили, як пароплав зрушив з місця і крізь фіранки пробився перший промінчик сонця. Ніч скінчилася…

— Ти ще не вислухала мене, — сказала Влада. — Але вже майже немає часу, за годину ми будемо в порту.

Вона дістала з ридикюля згорток із діамантом і синій конверт.

— Візьми, це належить тобі.

Ще з півгодини пішло на розповідь Влади про події останньої доби.

— Якщо ти не проти, я візьму документи. Тобі лишається діамант і… Макс…

— Хіба ти не повернешся зі мною?

Влада криво посміхнулася:

— Ні, з мене досить. Ми розпрощаємося тут, у порту, — ти купиш собі квиток на потяг, а мій квиток — ось він, — вона помахала квитком до Амстердама. — Перереєструю його на своє ім’я. Я знаю, що робитиму далі. Збирайся. Часу більше немає.

Пароплав уже причалював до берега. По радіо знову оголошували «культурну програму» цього дня.

— Я не можу тебе проводжати, вийдеш непомітно сама, — сказала Влада. Сестри стояли на порозі каюти.

— Стривай, я забула, — сказала Влада і дістала з валізи ключі. — Це від квартири…

Потім вона довго дивилася в ілюмінатор, спостерігаючи, як Жанна бреде сонною вуличкою, що вела з причалу до траси, — маленька фігурка у пелені вранішнього серпанку…

В кінці вулиці Жанна зупинилася, підняла руку, проголосувала якійсь машині. Стукнули дверцята, і настала тиша. Тиша розмореного спекою південного міста…

«Господи! — раптом схаменулася Влада. — Я ж не сказала про Макса!» Але в ту ж мить хвиля байдужості і втоми накотилася на неї. «Нехай це буде їхнім останнім випробуванням… Або…» Вона не наважилася завершити думку, яка була занадто тривожною і формулювалася приблизно так: «…або він не дістанеться нікому!..»

* * *

…Жанна їхала в потязі, охоплена дивним відчуттям відчуження до усього, що відбувалося довколо неї. Сусіди по купе ламали смажену курку, хрумтіли огірками, голосно гикали від колючих бульбашок «Спрайту», опасиста провідниця змушувала задирати ноги та здіймала хмари пилу, підмітаючи і без того задушливе купе. Жанна навіть не розстеляла постіль, хоча сплатила за неї належні гривні, і ніяк не реагувала на загравання сусіда.

Довколишні звуки проникали у неї, як голки, і висотували залишки живої крові. Вона втратила відчуття часу, і коли вранці потяг прибув до столиці, їй здалося, що минуло якихось півгодини… Гнів, який надавав їй сили вижити, перетворився на глибоку пастку порожнечі. На вокзалі вона взяла таксі й механічно назвала адресу.

Вона їхала через місто і не впізнавала його — воно було перерите, ніби божевільні мешканці всі як один кинулися на пошуки скарбів. Скрізь стояли бульдозери, височіли будівельні крани і снували люди