Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

могли через брак спеціальної деталі, що її в східній зоні не можна було дістати. Оскільки була неділя і всі мої робітники, крім двох, мали вихідний день, я сам виїхав з цими двома до місця, де застряв автопоїзд, — приблизно за тридцять п’ять кілометрів від Берліна». Це було свідчення Якобса. «Ніч була темна, йшов дощ, видимість була дуже погана», — прочитав Горн далі в протоколі допиту водіїв. Авжеж! У базельській поліції їх спитали, що це за «спеціальна деталь», яку треба було везти з Західного Берліна. Вони сказали — форсунки. Автомобільний відділ на запит Горна підтвердив, що форсунки для дизелів дійсно навряд чи можна дістати в східній зоні.

Здавалося, все в найліпшому порядку, але доктора Горна нелегко було ввести в оману. За довгі роки служби йому траплялося немало фальшивих свідчень, які часом були погоджені між собою не гірше ніж зараз. Але самої тільки підозри, що свідчення куплені, ще не досить, це ще треба довести. А поки немає таких доказів, алібі оберігає Якобса від обшуку. Необхідний новий обвинувальний матеріал.

Криміналрат невесело гортав папери в жовтій папці. Під рубрикою «вівторок» був підшитий висновок податкового інспектора; теж нічого особливого. З цього висновку випливало, що гаражі Якобса весь час експлуатуються тільки частково, транспортна контора теж ледве зводить кінці з кінцями; тому капітал не давав доброго проценту, і коли б Якобс користувався банковим кредитом, він, можливо, вже вилетів би в трубу. Але, з другого боку, ремонтна майстерня і особливо продаж пального давали непоганий прибуток; у всякому разі, Якобс у 1950 році сплатив податок з річного доходу двадцять дві тисячі п’ятсот марок, і не було ніяких підстав думати, що з того часу прибутки його зменшились. Штат працівників, згідно з фондами зарплати, хоч і перевищував на п’ятнадцять процентів середній рівень, але інспектор зазначив, що такі коливання ще лишаються в межах норми.

Тут теж абсолютно не було за що вчепитись. Підшиті в самому кінці папки списки людей, що працювали в гаражі, теж не дали нічого нового: крім Йордана, там більше не було людей, які б мали судимість; прізвища «Кросбі» там теж не було.

Доктор Горн поклав жовту папку на стіл. Незважаючи ні на що, він був переконаний, що гараж «Зюд-вест» — кубло тієї самої банди, заради якої дев’ять місяців тому була створена секція «F».

Криміналрат відірвався від своїх роздумів, його мучило питання: де подівся новопризначений до відділу комісар? Він сьогодні вранці не прийшов на роботу, і це давало повід до найгірших побоювань. Горн згадав, як він відпустив Ірінгса самого на побачення з невідомим фальшивомонетником. Комісар навіть не взяв з собою зброї. А що, як його заманили в пастку?

Доктор Горн знову задумався. Сутінки надворі густішали.

Раптом у криміналрата сяйнула нова ідея. Може, його наштовхнула на неї згадка про клапоть чорного паперу, на якому було знайдено відбитки пальців Йордана. Ірінгс йому позавчора — в понеділок — віддав ту фальшиву банкноту, яку він одержав від невідомого на пробу. Очевидно, банкнота, крім відбитків комісарових пальців, повинна мати відбитки пальців невідомого. Крім того, він сам кілька разів брав її в руки і, нарешті, з дурного розуму показав позавчора ввечері в Георга Зіррінгауза.

Доктор Горн пригадав, як це було. Георг зовсім не брав банкноти в руки. Але Рудольф Крамер уважно розглядав її і, звичайно, доторкався до неї. Отже, на ній є відбитки пальців таких осіб: комісара Ірінгса, доктора Горна, Рудольфа Крамера і невідомого. З точки зору математика тут було рівняння з одним невідомим — задача, яку легко розв’язав би учень середньої школи. «Щоб знайти тут рішення, не обов’язково бути криміналратом», — сказав собі доктор Горн. Ірінгсові і його власні відбитки пальців у нього є, не вистачає тільки Крамерових.

Дійшовши в своїх міркуваннях до цього пункту, криміналрат схопився з стільця. Банкнота лежала, загорнена в цигарковий папір, у його бумажнику. Треба зараз же передати її у відділ ідентифікації, нехай працюють хоч і цілу ніч. А Рудольфа, мабуть, вдасться побачити ввечері у Георга, бо сьогодні ж середа — вони в цей день збираються щотижня.

Через десять хвилин доктор Горн вийшов з червоного цегляного будинку на Фрізенштрасе. В кишені його пальта лежала плоска дерев’яна коробочка, яку дав йому колега з восьмого відділу. В коробочці була полірована металева пластинка, пляшечка з дактилоскопічною фарбою, валик для її нанесення і кілька маленьких аркушиків гладенького паперу.

5

Приблизно в цей же час Александер ввійшов задніми воротами, як йому було сказано, у Якобсів сад. На заході догоряв останній відблиск дня.

Пройшовши крізь похмурі залізні ворота, він побачив перед собою віллу, що стояла в кінці широкої алеї, метрів за п’ятдесят від нього. На темному фасаді можна було розрізнити дві колони та ганок з широкими низькими східцями. На трикутному фронтоні було висічено великими латинськими літерами: «Ласкаво просимо».

Значить, ось де він, центр берлінської організації! Александер спокійно, з легким серцем — це його самого дивувало — піднявся по низеньких сходинах. Ця велика, масивна будівля, господарів якої він сподівався перехитрити, анітрохи не злякала його; він вирішив не відступати від свого плану.

Перед самими дверима хтось присвітив йому ліхтариком в обличчя.

— Стій! Хто такий?

— Китайський імператор, — машинально відповів Александер; так його навчив Боббі Копш. Ліхтарик погас, він ввійшов у двері й опинився в тьмяно освітленому вестибюлі. Ліворуч від себе він побачив величезне дзеркало; навпроти були сходи. Александер пішов нагору, беззвучно ступаючи по товстій доріжці. Третій поверх, передостанні двері праворуч…

Коридор третього поверху здався йому нескінченно довгим. Крізь товсті шибки двох квадратних отворів у стелі просочувалося кволе вечірнє світло. Справа і зліва тяглися високі двійчаті двері.

Александер напружено вдивлявся в півтемряву. Просторий будинок, здавалось, був сповнений мовчазною, затамованою тривогою. З дверей праворуч крізь отвір для ключа пробивався жовтий промінь, долинали тихі голоси. Він пройшов мимо, але раптом зупинився як укопаний: назустріч йому так само безшумно, як і він, ішла якась темна постать. О! Тепер і вона спинилась і стоїть насторожено, вичікуючи…

Александер кашлянув, щоб розвіяти гнітючий страх. Він згадав про пакунок з доларами і мимоволі притис до себе портфель. Невідомий, що стояв усього кроків за чотири від нього, зробив такий самий рух.

В ту ж мить Александер зрозумів, що таємничий незнайомець — то він сам. Коридор кінчався великим, на всю стіну, дзеркалом. Це була одна з багатьох примх колишнього власника вілли.

Александер з досадою повернувся і знову полічив двері. Ага, це ті, з яких