Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

падає світло. Він уже підняв руку, щоб постукати, але за дверима знову хтось заговорив. Схвильований жіночий голос, у якому він пізнав голос дівчини з Іспанської алеї, сказав:

— Ви думаєте, я не знаю, що у нас займаються спекуляцією, пане Шерц? Якщо ви мене зараз же не випустите, я заявлю на вас!

— Якщо я вас не випущу, ви не зможете на нас заявити, — відповів низький приємний голос. — Але я мушу заперечити: спекуляцією у нас не займаються.

— Ні, займаються! Наприклад, кольоровими металами. Частину приносять із східної зони, частину крадуть на коліях електрички, а потім його вивозять наші машини, що йдуть у західні зони.

— Ах, так от що ви маєте на увазі! Чудово… І через це ви хочете заявити на нашу фірму?

Александер не розчув її відповіді; він то слухав, то підглядав у отвір для ключа.

Доктор Шерц щиро засміявся.

— Ви мене не зрозуміли, фрейлейн Рут. Звичайно, ви можете іти, двері не замкнені. Але я раджу вам: залишіться поки що тут і почекайте на мене в бібліотеці, поки не закінчиться нарада.

— І не подумаю!

— Як хочете. Я мав намір розповісти вам про нашу фірму дуже важливі речі, якими, безумовно, зацікавиться ваш татусь.

— То розкажіть зараз.

— Не можу. Тільки розмова з шефом з’ясує мені все. Я маю підозру, що тут ідеться про дещо гірше, ніж про… спекуляцію, як ви сказали…

Александерові здалось, що голоси наближаються до дверей; він поквапливо відскочив на кілька кроків назад і удав, ніби щойно прийшов.

Двері відчинились, і вийшла Рут. Вона рушила просто до Александера. Дівчина помітила його тільки в останню мить і злякано відсахнулась. Він глянув у розширені від ляку очі, хотів щось сказати, але у нього здушило в горлі.

— А, це ви, — майже нечутно сказала вона, ніби з полегкістю, і пішла далі.

— Вибачте, — кинув Александер їй навздогін, але вона, мабуть, не почула.

— Заходьте, колего, — люб’язно сказав доктор Шерц. — Що, трошечки підслухали? Не відмовляйтесь, усі ми це робимо, коли трапляється нагода. Так-так! Мені ж швейцар ще п’ять хвилин тому подзвонив, що ви прийшли. Непогано працює машина, правда? — 3 цими словами він підвів гостя до крісла, широким жестом запросив його сідати і ввімкнув радіо. «РІАС» передавала американських композиторів. Доктор Шерц не сів за стіл, а присунув своє крісло до Александерового, щоб можна було розмовляти півголосом.

— Я хочу спершу віддати вам гроші, — сказав Александер і почав відщіпати портфель. — Тут, на жаль, не шістдесят тисяч, а всього п’ятдесят дев’ять п’ятсот. Так сказав мені Кросбі. Агент обшахрав його на п’ять сотень.

Доктор Шерц лукаво примружив одне око.

— На цукерки розтринькали, ласуни… Ну, нічого, не треба вибачатись. З мене й цих вистачить. Перед шефом я теж закину слівце; він щодо грошей дуже вимогливий, але ми вже якось усе владнаємо.

Александер витяг з портфеля пакунок, зроблений гамбурзьким агентом фірми у вбиральні бремергафенського кафе; він порозв’язував численні вузлики і нарешті вийняв кілька пачок доларів. Але, на його безмежне здивування, там були тільки ліві половинки банкнот.

— Ого, — сказав доктор Шерц. — Обережний хлопець. Правда, в даному випадку його обережність, безумовно, була надмірною. Можете мені повірити, що він зробив це не за моєю вказівкою. Я взагалі не прихильник таких фокусів.

Він сховав половинки доларів, потім витяг золотий портсигар:

— Сигарету?

Вони закурили. Доктор Шерц напружено думав. Перед ним стояло нелегке завдання. Йшлося про те, щоб прихилити Шенцліна на свій бік. Треба було зважувати кожне своє слово, обережно промацувати співрозмовника. Матеріальний інтерес — це важіль, яким волю кожної людини можна спрямувати на потрібний шлях. Коли цей важіль знайдено, лишається тільки швидко й міцно вчепитись за нього.

Александер сам полегшив Шерцові його завдання. Він раптом одним розчерком перекреслив свої дипломатичні плани, сказавши:

— Це було востаннє!

— Що? — спитав доктор Шерц.

— Востаннє я допомагав вашій так званій організації. — Ледве Александер встиг вимовити ці слова, як його кинуло в дрож. Він і сам не міг собі пояснити, як це сталося, що він сказав правду, хоч іще хвилину тому мав твердий намір обдурити Шерца і приспати його пильність. Треба ж було сказати щось зовсім інше! Справа, очевидно, в тому, що цей доктор Шерц з тих людей, збрехати яким надзвичайно важко, бо весь час думаєш: «Він же мене наскрізь бачить».

Проте Александер не зовсім втратив надію здійснити свій план. Може, ще вдасться виправити помилку. І все-таки перший раунд програно. Він скоса поглянув на свого сусіда. На жаль, обличчя доктора Шерца ховалося в тіні від абажура і не видно було, яке враження справили на нього Александерові слова.

А доктор Шерц не дуже здивувався: він іще не забув сцени на шосе № 2. Правда, треба було ще з’ясувати, які саме мотиви спонукають Шенцліна до такої поведінки. Чи це сумніви морального чи практичного характеру? І раптом він тихенько засміявся. Не навмисне; для цього не було причин. Просто його щось потішило в цій ситуації; він мав гостре почуття гумору, яке в усьому відкривало йому насамперед смішні сторони.

— Ну й цяця ж ви! — промовив він. — Двічі вас профільтрували, а ви й досі непрозорий.

Александер безтямно витріщився на нього.

— Ви не знаєте, що я маю на увазі? Кросбі пробував вас на зуб, Боббі теж екзаменував вас. Обидва переконані, що ви наш до останньої жилки. Інакше ви ніколи не узнали б нашої адреси. Ви прослизнули крізь обидва ці фільтри, а тепер приходите сюди і доводите мені протилежне…

Говорячи це, Шерц гарячково думав: «А може, він змовився з Кросбі проти мене! Боббі. Копш дурень, він просто поклався на думку Кросбі…»

Доктор Шерц був у Якобсовій банді, так би мовити, начальником контррозвідки — людиною, яка знала все і всіх. Але Лью Кросбі становив виняток: його Шерц знав не дуже добре. Американець і йому розповідав історію про велику недостачу на складі обмундирування і про своє дезертирство; але доктор Шерц ставився до цієї історії скептично й не дуже-то вірив Кросбі. Він у своєму житті чув і сам пустив у світ цілу купу різних історій, які далеко не завжди відповідали дійсності. Лью Кросбі був для нього terra incognita,[39] величина ікс, яка його частенько тривожила. От хоча б, наприклад, таке: Кросбі ніколи не брав участі в операціях на території Західного Берліна. Боїться американської військової поліції? Можливо, але малоймовірно. Далі: при всіх шпигунських операціях в НДР посередником між бандою й замовниками був Кросбі. З одного боку — військові