Марек Краєвський - Голова Мінотавра

що ти й далі хочеш залучити її до якоїсь вистави, що захоплюєшся її акторським талантом, піду із цим листом до пані директорки Майдлер. А якщо й це не допоможе, покажу його в магістраті, а «Справедливість» опублікує його найближчої суботи під заголовком «Запізнілі зальоти вчителя». Перше, що маєш зробити, це звільнити мою дочку від участі в «Медеї». Ти зрозумів?

Каспшак не відповів.

Попельський кивнув Моккові, і той важко підвівся зі стільця й схилився над ванною.

— Так, зрозумів! — крикнув Каспшак, дивлячись на Мокка. — Усе зрозумів!

Попельський підвівся, підсунув стільця товариша до ванни. Із внутрішньої кишені Каспшакового піджака витяг його візитку й авторучку. Тоді подав йому піджака.

— Витри об нього руки! — буркнув. — Бо поплямиш візитку. І пиши!

— Що треба писати? — Каспшак засичав від болю, крутнувся у ванні й ізняв ковпачок з ручки.

— Уже диктую, — Попельський був так здивований швидкою вчителевою згодою, що кілька хвилин не міг зосередитися. — «Люба, кохана Рито! Не можу про тебе не думати. У тебе величезний, неповторний талант. Ах! Як я мрію торкнутися твоєї руки! На те, аби торкнутися вуст, навіть не смію сподіватися, хоча це лише мрія…»

— Від слів «хоча це лише мрія» вже не поміститься, — у Каспшакових очах була лакейська відданість. — Дайте, будь ласка, нову візитку!

На якусь мить Попельський замислився. Він не міг без огиди навіть уявити, щоб Риту поцілував цей кощавий волохатий цап. Судома все ще зводила йому щелепи. Люті не зменшило навіть те, що він побачив Каспшакову кров і впевнився в його собачій готовності виконати будь-яку комісарову вимогу. Перед очима весь час виникала картина сонячного вересневого дня, коли щаслива Рита прибігла додому з гімназії й радісно вигукнула: «Татку, мене більше не вчитиме польської ця стара діва Монкос, у нас новий учитель, у нього такі цікаві уроки й він любить театр!» Леокадія всміхнулася над картами й запитала: «А чи гарний на вроду цей ваш новий полоніст?»

Попельський підвівся й підійшов до ванни. Каспшак навіть не писнув, коли комісар ребром долоні вдарив його в щелепу. Ручка впала на кахляну підлогу, бакелітовий корпус розлетівся на кавалки.

— Такий собі красень, еге ж, пане вчителю? — просичав Попельський і знову підніс руку, яка боліла від удару. — Такий собі Казанова?

Але вдарити не встиг, бо Мокк дужою рукою схопив його за зап’ясток. Німець перехопив і другу руку й притис комісара до стіни.

— Заспокойтеся, хай йому біс! — Мокк стискав зап’ястки Попельського й дивився, як тому ходять жовна на вилицях. — Ви що, хочете його забити? Ми вже досягли мети! Він у наших руках! У лещатах, з яких йому не вибратися аж доти, доки ваша дочка закінчить гімназію! Ось, як діє фірма «Мокк і Попельський»!

— Мене збезчещено, мене збезчещено, — повторював напівпритомний Попельський.

— Усіх нас збезчещено! — гаркнув Мокк. — Дивися, глянь, ось, що таке справжнє безчестя!

Після цих слів Мокк відкрив у стіні вічко, про яке Попельський навіть не підозрював. Крізь це маленьке віконечко, що виходило до вітальні, до ванної долинали ароматний дим і звуки музики. За віконечком були сучасні Содом і Гоморра. Шанявський скинув кальсони й витанцьовував на столі «Танок маленьких лебедят». На ньому були тільки пачка балерини й перука. Розкидав ногами порожні пляшки з-під вина. Під столом троє голих чоловіків повзали рачки. У кожного з них у волоссі стирчали павині пера.

Попельський упав на стілець. Мокк витяг цигарку й подав її комісарові. У ванній хрипів учитель Каспшак. Мокк витер піт із чола.

— Здається, нам треба випити горілки, як гадаєте? — видушив він.

Львів, п'ятниця 29 січня 1937 року,

одинадцята вечора

Поліцейські цокнулися чарками й смачно випили кминної горілки Бачевського, а потому закусили: Мокк — роль-мопсом, а Попельський — паштетом із брусницями. Вони сиділи в ресторані «Palais de Dance» біля Великого театру й дивилися на круглу естраду, котра повільно оберталася. На ній виконували досить кумедний англійський танець lambeth walk[41]. На їхньому столику стояв полумисок зі «студениною», таріль з оселедцями, паштетом і гусячими шийками, фаршированими печінкою. З відерця визирала пляшка шампанського, обкладена шматочками льоду, а між тарілками пишалася струнка карафка охолодженої горілки.

Обидвоє сиділи мовчки. Мокк був незадоволений, що Попельський не дозволив підсісти до них двом молодим танцівницям, котрі щойно підійшли до столика. А той уже зовсім байдуже пригадував собі події минулого дня: приниження Каспшака, приїзд Заремби до Шанявського й те, як вони викинули вчителя, натягнувши тому на голову мішок, на розі вулиць Різні й Старозаконної, тоді чотири години безрезультатного допиту в поліційно-слідчому відділі представників вірменської й грузинської діаспор, котрими не встиг зайнятися побитий у кнайпі Канарієнфоґеля Герман Кацнельсон, потому спільні з Мокком проводи Рити й Льодзі на потяг до Коломиї, і наостанку послужливість самого пана Цейнґута, власника «Palais de Dance», який запропонував їм у себе директорську ложу. Мокк першим порушив мовчанку.

— Випиймо ще. Хочу покуштувати цей чудовий холодець, — показав на «студенину». — А без горілки не можу.

— Чому? — Попельський запитав машинально, не дивлячись на співрозмовника. — Вам не смакує?

— Навпаки, — Мокк сягнув по карафку. — Занадто смакує. Але боюся ще більше погладшати.

— А до чого тут горілка?! — Попельський намагався перекричати музику.

— Мій знайомий судовий медик, — Мокк присунувся до комісара, — doctor rerum naturalium[42], стверджує, що алкоголь розщеплює жир. І що тоді він не відкладається на животі, а десь там, звідки виводиться організмом. — Він поплескав себе по череву й вибухнув силуваним сміхом.

Попельський не відповів. З висоти своєї ложі він абсолютно байдуже дивився на естраду, стискав у руці чарку й креслив нею кола на скатертині. Мокк відчув, як у ньому закипає злість. Але він не гнівався через те, що цей вечір видався таким нудним і минає в нестерпній мовчанці. Йшлося про інше. Він ніяк не міг повірити, що цей чоловік, якого він мало не застукав, коли той розважався з повією в потязі, притяг його в якийсь притон гомосексуалістів, де почувався як у себе вдома й у якому мав «власне гніздечко». Не знав, як сказати Попельському, що їхня спілка не може існувати без цілковитої взаємної довіри, коли люди зізнаються навіть у найпохмуріших таємницях. Та побоювався, що Попельський розповість йому щось жахливе про себе, таке, чого Мокк не бажав знати, бо це могло зруйнувати їхню поліційну спілку.

— Я мушу вам дещо розповісти, — оркестр уже не грав, а Попельський дивився на Мокка, немов читаючи його думки. — Це моя інтимна таємниця…

— Я забув вам дещо сказати, — перебив його Мокк. — Сьогодні ми