Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

люди, як він, надто інертні та боязливі, аби вчинити якийсь справжній вчинок. Будуть все життя романтично зітхати і плакати потайки від миттєвого розкаяння, але вранці — весь антураж пристойних та успішних інтелігентів з м’якими, як у породистих котів, манерами, буде виставлений на вітрину їхнього буденного життя. І нічого не зміниться. Хіба якщо життя само не викине їх на проїжджу дорогу…

В історії Дмитрової зустрічі з мольфаром мене найбільше зацікавив цей старий самітник. Я почула її від свого друга — художника: такого ж вільного й незалежного за своєю природою. Він давно покинув місто, де мав респектабельні умови, славу й визнання, але врешті вирішив покинути це все заради волі.

Коли людина виходить зі своєї професійної «тусовки» і перестає настійно нагадувати про своє існування персональними виставками, презентаціями, фуршетами (які мій друг доречно назвав моральною компенсацією за презентацію), — тоді про неї швидко забувають. Пізніше згадують лише на похоронах, якщо, знову ж таки, хтось подбає про публічний розголос.

Більшість так званих творчих людей дуже бояться хоч на деякий час випасти «з обойми», чудово розуміючи, що улесливу славу треба добре підгодовувати, аби вона не відвернула від тебе своє примхливе личко.

На щастя, Микола є істинним чоловіком. Він дуже легко струсив із себе пил популярності. Тепер його розшукують в горах лише ті, хто вміє відчувати красу і правду.

Цього літа друзі зібралися на відпочинок в мальовничому місці, неподалік від Миколиної хатини. І вмовили його лише для вузького кола облаштувати невеличку персональну виставку в конференц-залі турбази.

Був тут і Дмитро: Микола бачив його давненько — і відразу запримітив якусь внутрішню надламаність в цьому завжди охайному і трішки самозакоханому чоловікові.

Звичайно, організували й традиційний гуцульський прийом, — з бринзою й грибами, міцною медовухою та простими стравами.

Дмитро, завжди балакучий і охочий до гучних тостів, цього разу був весь заглиблений у свої думки. Він вийшов на дерев’яну терасу і довго споглядав, як за горами сідає сонце…

— Дмитре! — погукали його хлопці, які вже від жіночої теми плавно перейшли на політику. — Ходи, бо ми вже тут поділилися на партії! Поможи нам знайти політичний консенсус!

— Та що з вами балакати! — без особливого азарту приєднався до товариства Дмитро. — Ви — народ інертний: все чекаєте, що хтось буде вирішувати за вас державні справи! Треба самим іти в політику! Ви мудрі, маєте досвід, — а на вибори не йдете!

— Бо вони не знають, чого їм туди йти! — засміявся хтось із присутніх. — Ти їм простіше розкажи, чого йдуть в депутати! Не дороги ж ремонтувати!

— Та й дороги хтось має ремонтувати…

— То все марні балачки, — спокійно втрутився в розмову Микола. — Вас що — завидки беруть? То йдіть, понаїдайтеся того гівна — або не переймайтеся ним. Мене інше болить: як малюю ікони — все мені перед очима наші сільські хлопи та жінки: такі зболені очі, така смиренність в поставі… А їхні діти, що виросли в нужді, як тільки вибиваються «в люди», — звіріють і знущаються з тої бідосі, з якої вийшли. Ніякого людського милосердя, жодного тобі братолюбія, хоч про неньку-Україну торохтять, аж слина бризкає… Що це за диво таке — хто мені скаже? Та литовці в часи радянської окупації посилали наймудріших хлопців працювати в КГБ: ті втиралися в довіру і думали, як би здобути незалежну державу. Для нас це просто дико звучить: у нас вже як запродався, то не нігтиком чи мізинчиком, — а весь, з усім родом і приплодом. Яка партія, яка ідеологія? Про що ви говорите? Треба визнати, що ми недаремно в державному гімні оспівуємо ніжно воріженьків: вони помагають нам побачити власну гниль. Якби нас в дули не прали — то вже б порозлізалися у власному лінивстві…

— Ну-ну-ну, Миколо, вистигни трішки… не все так погано в нашому домі, як хтось там казав…, — за столом піднявся старий газда з довгими сивими вусами. — Ти добре знаєш, що така людська природа… в кого нема продажних людей? Може, то нужда зробила наших людей такими? Ті, хто пережив голод, сибірські табори, хотіли, аби їхнім дітям не довелося того пережити, і вони старалися ховати від них правду. Треба було фізично вберегти своїх дітей від системи, від знищення. Це не є маловажним. Може, перестаралися. Щось не довчили, — дбали про достаток. А інші, стійкіші, впадали в другу крайність: «йшли діди на муки — підуть і правнуки…» Не можна вічно воювати, страждати, — і не можна здобувати сите життя будь-якою ціною. В наших людей ще не виробилося вміння просто мудро жити. Так, як колись пращури жили. Забулося то все через війни і пошесті…

— Так, дєдю, згоден, — усміхнувся Микола. — Згоден, що не можна судити, але так само не можна оправдовувати. Я прийшов до висновку, що постійне виправдання чужого злодійства таке саме гріховне, як осудження. Ми тому й вибираємо до влади ту всю гниль, що виправдовуємо: «А як він виживе, як не буде красти чи брати хабарі?»

— Влада псує людей, — зауважив Дмитро. — Багато спокус, можливостей, інші люди, інше середовище… Є така притча про те, як в одному краю на престолі сидів дракон і поїдав людей. Врешті вони зібралися — і повалили дракона. Хто ж мав сісти на його трон? Вирішили, що то має бути найчистіша душа: голуб. Але як же здивувалися люди, коли вранці знову побачили на троні дракона! Так воювали вони, садовили на трон голуба, але щоразу на ньому знову опинявся дракон. Бо не знали люди, що драконами ставали голуби, як тільки опинялися на троні…

— Ай-яй, яка чисто українська сентиментальна байка! — засміявся Микола. — Ти направду віриш, що то голуб ставав драконом? А може, їхні очі погано бачили? Може, недогодованого дракона вони приймали за голуба, бо він ще не клацав пащею, а смиренно хилив голівку, аби щось отримати? Як гарно ти підтвердив мої слова про нашу усвідомлену сліпоту! Бачимо те, що хочемо бачити, лукавимо на кожному кроці!

— Та дайте собі спокій з тою політикою! Давайте ліпше заспіваємо! — озвався хтось із присутніх.

Тиха пісня несміливо зазвучала над столом, а далі розкинула крила — і полетіла в гори.

Дмитро вийшов на веранду і вдивлявся в контури далеких гір, ковтаючи сльози. Там десь жила часточка його розгубленого єства, пробудженого до спраги старим Юром. Там щось надламалося в його свідомості, аби на зрізі можна було нащепити зелену молоду віть.

Сьогодні Миколині картини зворушили його і нагадали минулорічну подорож в пошуках себе. Це були не колоритні гірські пейзажі,