Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

завжди потрібно добиратися, він вимагає певних зусиль, але саме звідси починаються речі найцікавіші й найбільш гіркі, сюди заносить травневим вітром випадкове дике насіння, з якого врешті-решт виростає вся зелень твого світу, у цьому місці заховано всі необхідні тобі слова й словосполучення, ну, саме так – залізниця-мама, зелене небо над твоєю головою, розірвані словосполучення під зеленим небом.

Близько першої ночі я приніс м’яч. Він ледве тримався купи, типовий розбитий м’яч, яким довго ганяли на асфальті. Іншого не було. Але, що найгірше, цей теж потрібно було накачати повітрям, інакше в усьому цьому не було жодного сенсу, а потрібно було, щоби сенс був, – за нами спостерігало надто багато очей, надто багато залежало від того, будемо ми грати чи не будемо – о першій ночі, при мінус п’ятнадцять, на засніженому майдані. Це був такий собі матч смерті, точніше – життя. Ми пішли до таксистів. Таксисти були за нас. Ми почали качати, десь на двадцятій секунді м’яч вибухнув. Я б на його місці, чесно кажучи, зробив так само. Ми стояли посеред площі, з порваним обмороженим м’ячем, важко видихаючи з легень рештки тепла, ну і ясно – розпачу нашому не було меж, адже все це насправді й робилося заради футболу, заради того, аби безборонно поганяти м’яча о першій ночі на центральному майдані міста. І що тепер?!

Вони приїхали на своєму пафосному мажорному джипі, світили десятком фар і ліхтарів і відчайдушно сигналили. Одразу було видно, що вони теж за нас. Вони зробили навколо нас коло пошани й зупинилися. «Пацани, – визирнув у вікно водій, – ми, тіпа, за вас». «Здорово», – відповіли ми. «Ми вас підтримуємо», – додав він для повної ясності. «Спасибі», – відповіли ми незадоволено, шо приїбався о першій ночі. «Може, вам щось треба?» – запитав водій. «Та ні, усе нормально», – відповідаємо. «Може, водяри привезти?» – водій був точно за нас. «Ні, водяри не треба». – «А що треба?» – «Нічого не треба», – ми позбавили його останнього шансу. «Тоді я просто посвічу, щоб вам не так темно було», – сказав він. «Добре, світи», – погодились ми. «Послухай, – раптом згадав я, – брат, привези м’яч». «Який м’яч?» – не зрозумів водій. «Футбольний». Водій вимкнув фари і стурбовано виліз із джипу. У принципі, тверезий він не був, думаю, це слід було списати на революцію. У салоні залишився його напарник, цей навіть не приховував реального стану речей і просто валявся у своєму токсикозі. «Ви що, – спитався водій, – серйозно?» – «Ну, – сказав я йому, – бачиш, наш розірвало. А нам грати ще. Привези, будь другом». «Де ж я його зараз візьму, серед ночі?» – водій заговорив серйозно. «Купи де-небудь, – сказав я йому, – він коштує якусь двадцятку». – «Так перша ж ночі, – забідкався водій, – де я його куплю?» – «Да, – кажу, – перша ночі. Слухай, – говорю йому, – на Південному». – «Що?» – «На Південному вокзалі, – кажу я йому, – там точно є, там що завгодно купити можна. Змотай, а?» Він постояв на снігу, подивився на нас, ми подивилися на нього, він мовчки сів у джип і поїхав. Ну, ось, подумав я, зірвався жирний клієнт. Ось тобі й революційна солідарність, буржуї трахані.

Вони повернулися через півгодини. Зробили ще одне коло пошани й врубали всі свої фари й ліхтарі. Водій виліз із салону, схоже, по дорозі він десь додав. Але не це головне, зовсім не це – у руці він тримав новий турецький м’яч! Він задоволено й дещо зніяковіло посміхнувся, ніби говорячи, я ж обіцяв, пацан сказав, пацан зробив.

Оскільки він був п’яний, ми його поставили на ворота, він відразу включився в гру, виявився цілком нормальним чуваком, навіть незважаючи на свій джип і сто кілограмів ваги, витягувався, наскільки міг, за м’ячами, грав на виході, реагував на рикошети, він явно впіймав кураж, зрештою, ми всі його тоді піймали, але він особливо – він стояв посеред нічного зимового міста, оточений божевільною збудженою публікою, між готелем «Харків» і університетом, праворуч від нього тяглись міліцейські загорожі, ліворуч від нього стояв його джип і світив десятком ліхтарів, над ним промерзало наскрізь темно-зелене небо листопада, смарагдово просвічуючись над будівлями центральної частини міста, над парками, над районом нових забудов і над старими робітничими кварталами, над вокзалом, який ніколи не спиняв своє гаряче цілодобове серце. Він міцно тримався на ковзкому снігу, затоптаному важким взуттям, час від часу стурбовано позирав у бік міліцейських кордонів і брав усе, що летіло в його ворота.

Частина 4

Жити швидко, померти молодим (десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)

1. Eric Burdon. Black On Black in Black

Привиди з минулого з’являються в моєму житті. Вони слідкують за мною на віддалі, ховаються за спинами перехожих на вулиці, тримають перед собою газети, сидячи в барі за столиком напроти. Вони очікують і намагаються не заважати. Але щоразу, варто лише розслабитись, відійти вбік, залишитися без свідків, вони тихо підходять, стають поруч і пильно дивляться в очі, чекаючи, коли я перший їх упізнаю. Вони застають мене в сортирах клубів, коли я відливаю, біля газетних кіосків, коли я купую свіжі журнали, у моєму власному під’їзді, коли я виходжу зранку за мінеральною водою, – їхню появу важко передбачити, її важко уникнути, вони непомітно рухаються слідом за мною в моєму житті, як акули за танкером, вантаженим сотнями китайських нелегалів. Просто я не даю їм приводу розірвати мене, ні на мить не забуваючи про небезпеку з їхнього боку. Просто вони, на відміну від мене, вміють чекати.

Я не був у Нью-Йорку дев’ять років. У мене тут зовсім не лишилося знайомих – усі мої колишні знайомі або виїхали звідси, або померли, оскільки були це люди, як правило, старшого віку й поважної біографії. Дев’ять років тому в моєму житті раптом з’явилася велика кількість нових персонажів – дивних і незрозумілих мені, вони жили в цьому місті і з ним для мене асоціювалися, у ньому вони для мене й залишилися. Я не мав їхніх координат і так само не мав жодного бажання знову з ними бачитись – коли ти робиш у спілкуванні паузу в дев’ять років, після цього потрібно хіба що починати все спочатку, інакше як би це виглядало – зустрітися з людиною через дев’ять років і запитати, що в неї нового? Нового в якому сенсі? За останні дев’ять років? Тоді вона мала б почати з власного народження, щоб відновити контекст. По-моєму, це безнадійно.

З