Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

мене, коли сонце занурювалося в море. Він нахилився й поцілував мене в чоло. Солодкий запах винограду огорнув мене.

Сам Посейдон, напевно, подарував йому блакитні очі. Чоловік мав бороду, м’яку та чорну, вона лоскотала обличчя, коли він цілував мене. Він усміхався широко, всі його зуби були білі — такі білі, що я побачила би їх у темряві. Їх йому теж, мабуть, подарував Посейдон.

Його звати Діоніс. Ніколи я не чула цього імені. Я син Зевса, сказав він тихо. Я посміхнулася, але не повірила.

Кожного разу, коли він заходив у кімнату, мене наповнював його запах.

Знаєш, казав він, тільки сліпі прагнуть позбутися свого горя, зарити його глибоко в землю, спалити його на вогнищі. Мудрі беруть своє горе та перетворюють його на світло. Вони роблять із міді золото. Орел, який завдавав їм ран, тепер несе їх у небеса. Рани роблять наші душі чутливими. Вони розчиняють наші серця навстіж, як вікна. Вони впускають у серце свіжий вітер.

Бережи пам’ять про свій біль. Щастя — розуміти, що ти зійшов на гору життя і що це було важко. Щастя — розуміти, що ти зробив те, що було важко.

Так казав Діоніс.

* * *

Учора він учинив дивну річ.

Я давно чекала від нього чогось нового, я давно розуміла, що його відвідування — це якась вступна пісня, перший танець, приготування до чогось іншого. Мені велось добре на цьому острові, де був лише він — і моє майбутнє. Де не було минулого.

Учора Діоніс учинив дивну річ.

Він підніс глек із вином до своїх губ, трохи відпив, але ковтати не став. Підійшов до мене, нахилився до мого обличчя, я побачила тонкі зморшки біля його очей, я побачила тоненький шрам на його чолі, над лівою бровою. Вітер розчинив віконниці, увірвався до кімнати, сплутав його довге волосся. Діоніс підніс свої вуста до моїх, торкнувся їх, я відчула смак вина, змішаний із його запахом. Він ледь натиснув, тонка нитка вина ковзнула моїми губами, підборіддям, стекла моєю шиєю. Я ковтнула кілька краплин. Діоніс почав вливати вино мені в губи, зі своїх вуст до моїх, крапля за краплею, тонкими цівочками, він годував мене, наче птах, який годує своє пташеня. Мені було трохи дивно, але разом із тонкими струмінчиками цієї червоної терпкої ріки в моє тіло вливалися радощі.

Він відпив іще трохи з глека та зробив усе знову. Нарешті я відчула, як моє тіло наливається вином та його запахом, і мені ставало легко, мені здавалося, що я можу злетіти над скелями і пролетіти над кипарисовим гаєм, забратися на саму гору, злетіти вище сонця. Я зустріну самого Геліоса, всміхнуся йому, розповім йому свої історії. Геліосе, милий боже, скажу я йому, вже ранок, земля так чекає тебе, і він дивно, але тепло подивиться на мене. Чи любить сонце кого-небудь, подумала я? Чи пестить Геліос когось ночами, подумала я?

Образи та мрії захопили мене, поглинули мене, мені здавалося, що я десь високо, а мій друг продовжував пити вино і цілувати мене. Його руки легко блукали моїм тілом, торкалися моїх стегон та мого живота, мені хотілося, щоб вони проникли всередину, під шкіру, щоб він увійшов у мене струминкою вина, весь без останку, щоби він почав текти моїми венами й артеріями, щоби він зігрів диханням моє бідне серце.

Рука моя обвилася навколо його голови гнучкою стеблиною, я притиснула свої губи до його губ, я зігнула ногу в коліні, щоб торкнутися до його стегна. Я торкнулася долонею його маківки, це було якесь нове відчуття, я ніколи не думала про те, як приємно торкатися долонею маківки чоловіка — ніби він став твоєю дитиною, оберемком квітів, що ти їх зібрала у полі. Мені здавалося, що я тримаюся за серце тепла.

Я заснула в його руках. Дивно, але вві сні до мене прийшов Геліос, бог-сонце, який п’є власне проміння і вливає його в мене, вливає сонячне тепло в мене, щока до щоки, дихання до дихання.

* * *

Наступного дня все сталося знову. Діоніс приніс із собою глек із вином, підніс свої губи до моїх губ, дав їм перетекти одні в одні. Ми були двома ріками, що спускалися з гір та злучалися в долині. Наші внутрішні води змішувалися, перепліталися, переливалися між собою.

Раптом двері кімнати розчинилися, до неї ввійшла служниця, в руці вона тримала кошик. Коли вона його відкрила, звідти вилетіли сім чи вісім маленьких чайок та ластівок, вони стали літати кімнатою та співати своїх пісень. Двоє з них сіли на плечі Діоніса, коли він мене цілував, одна з них опустилася йому на маківку. Я простягнула руку, і моя долоня торкнулася теплого тендітного тіла. Птахи не боялися мене.

Він приходив щодня, в один і той самий час; і з кожним разом просувався далі й далі моїм тілом. Його губи, його язик, його руки, його пальці, його подих відкривали на мені нові території. Я була його островом, я була його землею. Він вивчав його, він намагався зрозуміти, де тут живе тепло, а де холод, він вивчав мої гори та долини, мої ріки та мої водоспади.

Птахи літали кімнатою, чимраз їх ставало більше й більше.

Вчора він торкнувся губами мого лона. Жоден чоловік раніше не торкався до мене там, але я знала, що вони це роблять, і я знала, що мені від цього може бути добре. Мені здавалося, що я стаю озером, і я хотіла, щоби він занурився в нього.

Я знала, що сама після цього пахнутиму вином і виноградом.

* * *

Наступного дня він прийшов не сам. Із ним було двоє жінок і двоє чоловіків.

Діоніс почав так, як починав завжди, і краєчком ока я побачила, що чоловіки та жінки взялись обіймати одне одного. Потім вони підійшли до мене, Діоніс підніс мої руки до тіл чоловіків, жінки стали проводити пальцями по моїх боках, по моїх плечах, по моїх колінах і ліктях. Я відчувала себе частиною божества з десятьма руками.

Діоніс довго дивився на мене, його погляд проникав у саме серце, він плавав у моєму тілі, ніби в’юнка рибка з теплих морів. Після цього він увійшов у мене.

Я знову побачила Геліоса. Моє тіло наповнювалося теплом, саме сонце входило в мене. Я заплющувала очі й бачила Геліоса, я розплющувала очі й бачила Діоніса, його чорні зіниці у блакитних озерах, його нескінченно добрий погляд,