Лорен Грофф - Долі та фурії

— Будь ласка. Якби ж то ви могли помовчати хоч годину, — сказав Лео. Він підвівся і підійшов до вікна, повернувшись спиною до Ланселота, який уже зовсім прокинувся. — Нам краще якийсь час побути окремо один від одного, — запропонував Лео. — Для мене, принаймні. Знати, що ви тут, але не мати змоги бачитися з вами. Все це буде відображатися в музиці.

Ланселот дивився на нього з якимось подивом. Він був такий тендітний напроти вікна, силует на тлі сталевого лісу.

— Але, Лео, — сказав він. — Мені буде самотньо без вас.

Лео повернувся, швидко глянув на Ланселота, мовчки ступив за поріг і попрямував доріжкою через ліс. Ланселот накинув на плечі ковдру й вийшов на веранду, щоб подивитися, як він зникне.

Перегодом він пішов повз темні дерева до головного будинку на вечерю, але на кухні горіло лише одне вікно і з восьми художників, які все ще залишалися в поселенні, більшість перебувала в тепліших місцях, де їх любили, годували, доторкалися до плечей, щік — у колі родини та друзів. Де їх любили. Та Ланселот вибрав самотність. Він діяв би інакше, якби знав, що Лео захоче побути відлюдьком. Його мучив звичний дискомфорт від перебування наодинці з собою.

Ланселот розігрів свою тарілку із соусом тофу, картопляним пюре й зеленою квасолею. Згодом до нього приєднався смердючий, слинявий, напівглухий композитор із бородою Волта Вітмена. У нього були червоні від полопаних капілярів очі, він усе бурчав, кректав і зиркав на Ланселота, як розлючений козел. Ланселот трохи розважився дурнуватою розмовою з ним.

— Журавлинового соусу? — запропонував Ланселот буркотуну.

— Та не може бути! Краще, ніж будь-коли, в Ritz на День подяки в тридцять другому? — до буркотуна.

— З ким? Кхе. Справді? Чудово. Ви сказали королівський? Кхе. Що ви робили з принцесою Маргарет під час війни? Хлопче, я навіть не знав, що це вже тоді винайшли. Кхе-кха-кхи.

На десерт був гарбузовий пиріг. Чортзна-звідки пиріжок. Цілий пиріг на них двох. Ланселот їв багато солодкого, щоб перебити свій сум, а композитор брав стільки ж пирога, скільки й Ланселот, шматок за шматком, наче хотів за всяку ціну відновити порушену справедливість. Ланселот навмисне відкусив величезний шматок, щоб переконатися, що композитор наслідує його. Чоловік був схожий на змію, яка цілком проковтнула щура. Ковтнувши, Ланселот сказав:

— Ви мені подобаєтеся, Волте Вітмен.

А композитор, який почув це, прошипів:

— Ой, ви думаєте, що ви такий смішний, — відтак устав, залишивши Ланселоту тарілки на столі й крихти на підлозі.

— Ви вміщуєте безліч людей,[16] — сказав Ланселот йому в згорблену спину.

Композитор повернувся, втупився в нього.

— Я висловлюю вам свою подяку, — урочисто промовив Ланселот.

О, самотній, самотній. Матильда не відповіла ні в селі, ні в місті, ні по мобільному, та звичайно ж і не відповість, вона приймає компанію. Його сім’ю, його друзів. Зрозуміло, що вони говорять про нього. [Ще б пак!] Він страшенно довго чистив зуби і вклався спати з товстелезним романом. Не будь параноїком, Лотто, ти в порядку, сказав він собі. І якщо вони говорять про тебе, то звісно не скажуть нічого поганого. Та все ж він уявив, як вони сміються з нього, їхні обличчя спотворились і набули гротескних твариноподібних форм: Рейчел — щур, Елізабет — слон із довгим чутливим хоботом, Матильда — яструб-альбінос. Шахрай, невіглас, блаженний — так вони говорили про нього. Колишній чоловік-повія. Нарцис!

Тепер вони чудово веселилися без нього, наливаючись по вінця алкоголем. Закидають голови назад. Гострі зуби, вимазані вином ясна. Сміються й сміються. Він швиргонув книжку з такою силою, що від удару розірвався корінець.

Похмурий настрій не відпускав його всю ніч аж до ранку. До полудня його мучила туга за домом. За Богом з його теплим носиком, за своєю подушкою, за своєю дорогою Матильдою.

Ланселот не витримав по обіді четвертого дня одиночного ув’язнення Лео. Він довго йшов лісом, збираючи дорогою березові дрючки хоч для якогось виправдання, поки знову не опинився перед будинком Лео.

Він зразу побачив Лео в пітьмі. Хлопець дозволив собі розкласти вогонь. У ці дні надворі було занадто холодно навіть для нього. У тьмяному світлі було видно, що його голова притиснута до чола піаніно. Могло здатися, що він спить, якби не рука, що час від часу відривалася від коліна, щоб видобути ноту чи акорд. Несподіваний звук після довгої тиші лякав і досягав аж до Ланселота, який ховався за деревом.

Таке видобування звуків заспокоювало. Ланселот щоразу впадав у невеличкий транс, чекаючи наступної ноти. Коли вона надходила, була приглушена стінами, вікнами, прошарками повітря і досягала Ланселотового вуха несподівано. Це було так, наче ти думаєш, що один у кімнаті, починаєш засинати і раптом чуєш приглушене чхання в якомусь темному кутку.

Він пішов, коли його вже почало трясти. Знову насунула зловісна темрява із штормом, швидко наступаючи з заходу. Він пропустив обід, висьорбавши суп із локшиною прямо з пластикового стаканчика, запивши його гарячим шоколадом, і прикінчив півпляшки бурбону, танцюючи голяка біля вогнища в каміні, яке іскрилося й тріщало, дихаючи в кімнату серпневою спекою Флориди. Він відчинив вікно й спостерігав, як сніг косо залітає всередину, вдаряється об підлогу, перетворюючись на воду, й розсівається легким туманом.

Він почувався набагато краще й заснув поверх постелі, спітнілий і п’яний. Здавалося, що його тіло піднялося, наче прив’язане до повітряного змія, й шугало над землею на висоті десяти метрів, звідкіля він спостерігав за простими смертними, які повільно плазували десь там унизу.

Він прокинувся у звичайний для нього час, тремтячи, і коли пішов, щоб скип’ятити води для кави, виявилося, що не було ні електрики, ні тепла. За шторами виднівся ліс, наче відлитий зі скла — так він виблискував у прощальному світлі місяця. Серед ночі вдарив мороз, і поля й дерева ніби застигли в епоксидній смолі. Він так напився, що спав, не прокидаючись, хоча навколо ламались і падали великі гілки й тепер валялися скрізь, наче солдати після наглого нападу. Ланселот ледь відчинив захисні двері на вході в будинок. Він упевнено ступив на лід, а потім якийсь час витончено ковзав, балансуючи на одній нозі, а хвору ногу витягши назад у позі арабеск. Носком правої ноги він уперся в камінь, переставши ковзати, але його тіло й далі рухалось уперед, він крутнувся навколо себе й з усього маху вдарився об землю куприковою кісткою та, скрегочучи зубами від болю, насилу перекотився на бік. Він довго лежав і стогнав, не в змозі ворухнутися. Щока примерзла до криги, і, почавши зводитись на ноги, він одірвав шкірку, а коли помацав це місце, на пальцях лишилася кров.

Він поповз назад, підтягаючись на руках, мов альпініст. Вибрався на веранду, заповз у хату й тепер лежав знесилений, важко дихаючи.

Ну що, друзяко Роббі Фрост, подумав він. Таки ті, хто казав, що світ згине в льодах, мали рацію.[17] [Ні. Все ж у вогні.]

Так можна і з голоду померти. На полиці лежало яблуко, що залишилося від обіду, коробка брикетиків мюслі для одержимих схудненням, яку передала Матильда, одна порція супу рамен. Щока буде кровоточити, поки не витече вся кров. Перелом куприкової кістки спричинить сепсис. Немає електрики, а він здуру, в якійсь нестямі, спалив минулої ночі всі дрова: тепер він замерзне. Кава