Лорен Грофф - Долі та фурії

на кухні. Вони кучерявилися в нього на стінах, якісь загадкові каракулі, наче продовження власного худорлявого, тендітного тіла хлопця. Дивакувата форма щелепи в профіль, погризені до півмісяців нігті, тоненькі блискучі волосинки на загривку. Запах від нього зблизька свіжий, чистий, а ще пахне відбілювачем. [Ті, хто створений для музики, найулюбленіші з усіх. Їхні тіла — вмістилища духу; найкраще в них — музика, все решта — просто інструмент із плоті й кісток.]

Погода щось приховувала. За вікном тихо падав сніг. Для довгих прогулянок уже було занадто холодно. Усе навколо стало безбарвним, фантастичний пейзаж, чистий аркуш. На язиці присмак деревного диму.

Соратники були такі зайняті, що коли Наталі спробувала приєднатися до них за обідом, то Ланселот ледь посміхнувся їй і знову повернувся до Лео, щось пояснюючи йому й малюючи на огризку паперу. А Наталі відкинулася на спинку стільця, мало не плачучи — їхня дружба вже в минулому, але ж їй і досі було боляче від його нехтування, — і посміхнулася, щоб прогнати сльози. Вона спостерігала за Лотто. Прислухалася. Тут щось було. Обоє чоловіків розчервонілися, сиділи плече до плеча. Якби Лотто був уважніший до Наталі, він зрозумів би, що вона хотіла поговорити з ним, і тоді по старій дружбі вона сказала б йому, що помітила щось між обома чоловіками. Нарешті вона кивнула, віднесла свій посуд і пішла. Це була її остання ніч у поселенні, більше він її не побачить. [Її смерть наступить скоро й раптово. Вона впаде, катаючись на лижах; емболія.]

Скульптори повернулися в Нюрнберг, а Ланселот цього навіть не помітив, їхнє місце зайняла бліда молода жінка. Вона малювала олією тіні предметів заввишки в один поверх, але не самі предмети. Білява романістка поїхала додому, у свій будинок, повний хлопців. Узимку колонія зменшилася: тепер за обідом увесь творчий люд уміщався за одним столом. У завитої поетеси витягалося обличчя від розчарування, коли вона щовечора бачила парочку соратників.

— Ланселоте, дорогий мій, вам не хочеться побалакати ще з кимось, крім того хлопця? — запитала якось вона, близенько нахилившись до нього, коли Лео вийшов, щоб принести для всіх тацю з десертами.

— Перепрошую, — сказав він. — Я скоро повернуся до вас, Еммелінн. Це початкова стадія. Коли все догори дригом.

Вона притулилася своєю паперовою щокою до його передпліччя і промовила:

— Я розумію. Але ж, голубчику, це шкідливо — так довго й напружено працювати. Треба ж колись і на свіже повітря виходити.

А потім була записка в офісі від його дружини, коротка й дуже різка, і Ланселот відчув, що в нього всередині наче щось обірвалося. Він побіг у пральню, щоб зателефонувати Матильді.

— М, — почав виправдовуватися, коли вона взяла слухавку. — Мені дуже шкода. У мене все вилетіло з голови, крім цього проекту. Він поглинув мене цілком.

— За цілий тиждень від тебе ні звуку, любий, — сказала вона. — Жодного дзвінка. Ти забув мене.

— Ні, — запевнив він. — Звісно ж, ні. Я просто дуже зай­нятий.

— Зайнятий, — повільно повторила вона. — Ти дуже чимось зайнятий. Питання: чим ти зайнятий?

 — Мені дуже шкода.

Вона зітхнула й сказала:

— Завтра День подяки.

— О, — тільки й вимовив він.

— Ми планували, що ти приїдеш увечері, щоб ми могли відсвяткувати. Уперше разом у селі. Я збиралася заїхати по тебе завтра о восьмій ранку. Будуть Рейчел і Елізабет із близнюками. Саллі прилітає. Чоллі й Даніка. Семюел із трійнею, але без Фіони. Ти чув, що вона подала на розлучення? Щось дивне, ні з того ні з сього. Зателефонуй йому. Він сумує за тобою. Так чи інакше, а пирогів я напекла.

Мовчання перетворилось із запитального на обвинувальне.

Нарешті він сказав:

— Я думаю, що цього року один єдиний раз мої рідні й близькі можуть відсвяткувати День подяки без мене. А я віддячу вам за це своєю роботою. І ще впродовж багатьох наступних десятиліть ми зможемо купувати індичок Tofurky[15] і наїдатися досхочу.

— Це підло. І сумно, — сказала вона.

— Мені не хотілося б, щоб ти вважала мене підлим. І мені не сумно. Після того літа, яке в мене було, М, я нарешті з біса радий працювати.

— З біса, — повторила вона. — Не знала, що вони там вживають типово англійські слівця, у своєму Нью-Гемпширі.

— Лео... — почав був він.

— Лео, — повторила вона. — Лео. Лео. Лео. Лео. Послухай, я можу все це відмінити, приїхати до тебе й знайти ночівлю зі сніданком, — запропонувала вона. — Наїмося пирогів. Подивимося фільми з жахіттями. Будемо кохатися.

Запала довга мовчанка, й вона сказала:

— Я так розумію, що ні.

Він зітхнув.

— Не треба ненавидіти мене, коли я скажу ні. Це моя робота.

Вона красномовно мовчала.

— Зараз, мабуть, не час все це обговорювати, — сказав він.

— Мабуть, — сказала вона.

— Ми з Лео можемо залишитися тут ще на два тижні. Я повернуся саме перед Різдвом. Я обіцяю.

— Чудово, — сказала вона й поклала слухавку. І коли він зателефонував знову, і знову, і знову, вже втретє, вона не відповідала.

Він наче й не забув про сварку з Матильдою. Просто, коли вийшов надвір, з’явилося сонце, і його яскраве світло, увібране й відбите снігом і льодом, зробило все навколо неначе вирізаним із каменю, мармуру й слюди, і це перетворення всього тендітного й живого на грубий камінь спрямувало його думки в печеру Го, так само, як і все, що він тепер бачив, чув чи відчував, проходило крізь призму світу Го. Два дні тому, коли настав час розподілу роботи, побачений ним фільм якогось відеохудожника з послідовним обмальовуванням вручну кожного кадру, про те, як було побудоване якесь село, як потім його знищив вогонь і як його тепер відбудовують, здався йому підходящим і вкрай необхідним для їхнього проекту. Подібно до того, як лялькар, який працював із фрагментами тканини і був здатний зворушливо одухотворити шматок «палаючого» шовку, справив надзвичайне враження на авторів «Антигонади».

Лотто не міг забути свою дружину, але вона існувала в постійній, незмінній площині, її ритми билися в його кістках. У будь-який момент він міг сказати, де вона була. [Ось вона збиває яйця для омлету; ось вона йде кучерявими полями до ставка, щоб таємно покурити, що вона завжди робила, коли сердилась.] А зараз Ланселот існував у такій площині, де все, що він знав і чим був, вивернулося навиворіт, а прогнозованість розлетілася на друзки.

Він задрімав, а коли прокинувся, Лео сидів поруч із ним на ліжку. Останнє світло дня пробивалося крізь вікно, висвітлюючи тонку шкіру, тендітні вії. Ланселот відчув на плечі тепло величезної долоні хлопця, сонно примружився, усміхаючись, і йому захотілося щиро, по-дружньому притиснутися до неї щокою. Так він і зробив.

Лео почервонів, і його рука трохи сіпнулася, перш ніж він її прибрав.

Ланселот смачно потягся на всю свою довжину — руки вперлися у стіну, а ноги звисали з ліжка — й сів. У кімнаті відчувалася якась аж блакитна статична напруга.

— Я готовий, — оголосив Лео. — Я хочу написати спершу арію Го. Арію кохання. Поки що просто музику. Це буде провідна музична тема всієї опери. Я збираюся зникнути на кілька днів, якщо ви не проти.

— Не зникайте, — попросив Ланселот. Він відчув важкість у всьому тілі. — Можна мені посидіти тихенько в куточку, поки ви будете працювати? Я ще трохи подумаю над ескізом книги. І розроблю граматику й словник для мови Го. Я не потривожу вас