Лорен Грофф - Долі та фурії

Не хочеш позабавлятися по телефону? — спитала вона нарешті. — Так тихенько-солоденько по дротах. Це тебе трохи заспокоїло б.

— Ні, дякую, — сказав він. — Я дуже засмучений.

Довга-довга пауза, її дихання на тому кінці.

— Це погано, хіба ні? — спитала вона. — Це нова криза. Щось я не пам’ятаю, щоб ти відмовлявся від невеличкого сексу по телефону. — В її голосі бринів сум.

Йому не вистачало її, його дружини. Було якось дивно прокидатися щоранку й не приносити їй кави з молоком. Йому не вистачало її маленьких турбот про нього, того, як вона прала його одяг, як підрізала йому брови. Йому не вистачало тут частини самого себе.

— Я хочу додому, до тебе, — сказав він.

— Я теж, любий. То й приїжджай додому, — запропонувала вона.

— Почекаю ще кілька днів, — пообіцяв він. — А потім поклик крові в темряві ночі.

— Уклякну біля телефону, — сказала вона. — Затамувавши віддих. І ключ не вийматиму із замка запалювання.

По обіді того вечора він пішов із групою художників через ліс, пронизуючи світлом ліхтариків темряву, в студію німецьких скульпторів. Триповерхова будівля зі знімною стінкою й гідравлічним підйомником для великих скульптур. Пригощали горілкою, що охолоджувалась у потоці десь у глибині дому, звучала якась булькотлива музика, моргали електричні спалахи. Світло згасло. У передній кімнаті двоповерхове мерехтіння — любовні записки німецької фрау про перший шлюб, вільно прив’язані до споруди так, що їх ворушив вітер. На кожну записку проектувалося маленьке домашнє відео. Скульптурне зображення шлюбу, ожилий шлюб.

Ланселот відчув, як на очі навертаються сльози. Це було так точно схоплено. Німці помітили цей відблиск, тож обидва, як хвилясті папужки на своїй жердинці, тихенько бочком підійшли до Ланселота й обійняли його за пояс.

На п’ятий день творчого застою Ланселот прокинувся на світанку з нудотною мжичкою, взяв велосипед і майнув схилом униз до басейну в міській спортзалі.

Вода все виправила. Він не був гарним плавцем, та цілющим був сам рух, і з кожною новою доріжкою він плив усе повільніше й повільніше, просто ковзаючи під водою. Вона обмивала його, заспокоювала, знову переносила в той момент, коли він сидів у машині, повертаючись додому. Можливо, це був брак кисню.

А може, це його м’язисте тіло нарешті отримало таке необхідне навантаження, особливо зараз, під час вимушеного целібату. А може, він просто дійшов до межі, за якою всі його побоювання вичерпалися. [Все не те. Просто він відчув наближення удачі.] Та коли він доплив до кінця доріжки, торкнувся стінки, підтягся й вибрався з води, він уже знав, що опера буде. Вона вставала перед ним, сяюча, реальніша, ніж вода, з якої вона з’являлася.

Він так довго сидів у кінці басейну, замислившись, що вже й висох, коли, підвівши голову, побачив Лео, який стояв поряд, усе в тих же джинсах, білій сорочці з ґудзиками і мокасинах.

— Мені сказали, що ви тут плещетеся. Я прийшов, щоб підвезти вас. Я позичив невеличку машину. Мені дуже шкода, що я змусив вас так дуже, дуже довго чекати. Але тепер ми можемо взятися до роботи. Якщо вам зручно, то я готовий, — сказав Лео. Він поворушився і нарешті з’явилося його обличчя, яке було лише силуетом на тлі сонця, що било прямо у вікна.

— Антигона, — промовив Ланселот, усміхаючись до нього.

— Прошу? — не зрозумів Лео.

— Антигона, — повторив Ланселот. — Іскра.

— Антигона? — перепитав Лео.

— Антигона під землею. Наша опера. Антигона, яка не повісилася, або вона спробувала, але, перш ніж їй це вдалося, боги прокляли її безсмертям. Спершу вони дали його як подарунок за прихильність до їхніх законів на противагу людським. Та потім, коли вона почала дорікати богам, безсмертя перетворилося на насмішку. Вона й досі у своїй печері, навіть сьогодні. Я згадав Кумську сивілу, яка жила тисячу років, настільки довго, що всохла і її помістили в урну. Еліот цитує в епіграфі до «Безплідної землі» із «Сатирикону» Петронія Арбітра: «Я на власні очі бачив Кумську сивілу, яка сиділа в банці. І коли хлопчики питали її: „Сивіло, чого ти хочеш?ˮ, — вона відповідала їм: „Я хочу помертиˮ».

Довге мовчання, плюскотіння в трубах басейну. Якась жінка щось мугикала собі під ніс, повільно плюхаючись на спину, мов жаба.

— О Боже, — промовив Лео.

— Атож, — сказав Ланселот. — Крім того, Антигона в оригіналі була на боці богів і проти людей, проти законів людей, проти наказу Креонта, що заборонив ушанувати її померлого брата похованням. Але я думаю, ми можемо розширити це до почуття…

— Мізандрії.

— Ні, не мізандрії, а, можливо, мізантропії. Вона зневажає богів, які залишили її, людей за їхні недоліки. Вона настільки змаліє, що її майже не буде видно, вона буде буквально під ногами в людей і разом із тим вивищуватиметься над ними. Час очищає її. Вона стає духом людства. Треба змінити назву. Як щодо «Анти-гнана»? Гра слів, мовляв, вона не вигнана, ще й досі тут? Ні?

Він привів Лео в роздягальню й почав енергійно розтиратися рушником. Він зняв купальні труси. Підвівши голову, побачив величезні очі Лео. Той сидів на лавці, склавши руки на колінах, і дивився на голого Ланселота. Обличчя в нього порожевіло.

— Антигоніст, — сказав Лео, дивлячись вниз.

— Чекайте, «Антигонад», — сказав Ланселот, спочатку жартома, бо саме цієї миті він натягав труси-шорти. Ну добре, так і є, він умисне трохи довше побув голяка: тут і гарячий спалах марнославства, і вдячність за те, що на нього дивилися. Так давно ніхто чужий не дивився на нього оголеного. Колись, у середині дев’яностих, був генеральний прогін вистави «Equus» («Кінь»), та він ішов лише дванадцять вечорів, а в театрі було всього двісті місць. Та, вимовивши назву жартома, він відчув, що вона йому подобається.

— «Антигонад», — знову сказав він. — Може, це історія кохання. Історія кохання, вона застрягла в печері, закохані відрізані одне від одного.

— Нехай поки що так, — сказав Лео. — Я думаю, ми завжди зможемо все змінити, коли відчуємо себе прогонадними.

Це був натяк? Із цим хлопцем до всього треба бути готовим.

— Лео, Лео, — сказав Ланселот. — Ви такий сухий, як вермут.

І ось настав той самий творчий період, коли вони говорили без упину. Протягом чотирьох днів, п’яти, ось уже й семи. Ще й досі нічого не написавши. Вони працювали в якомусь тьмяному стані невизначеності. Ланселот — рання пташка, а Лео не спав усю ніч, а потім залягав аж до другої години дня. Тому вони домовилися зустрічатись у Ланселота, коли Лео прокинеться. Вони працювали, аж поки Ланселот не засинав в одязі, ненадовго прокидаючись від холоду, який уривавсь у відчинені двері, коли Лео йшов додому.

Ланселот читав уголос п’єсу Софокла в оригиналі, а Лео лежав перед каміном, де весело тріщав вогонь, і слухав дрімаючи. А потім, відповідно до контексту, Ланселот читав уголос дві інші частини трилогії: «Цар Едіп» та «Едіп у Колоні». Він читав уголос фрагменти з Евріпіда. Він читав уголос адаптації Шеймаса Гіні; вони читали Енн Карсон, голова до голови. Вони слухали в повній тиші оперу Орфа, оперу Онеґґера–Кокто, оперу Теодоракіса, оперу Траетта. За вечерею вони продовжували роботу, сиділи поряд — друзі не розлий вода — і гомоніли про свою Антигону, називаючи її Го, наче вона була якась їхня подружка.

Лео ще не написав музики, зате він робив замальовки на пергаменті, поцупленому