Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Г’ю Дженні перебував у своїй стихії.
— Це викидати! Так, це також! — командував він, побачивши Стіма з мискою капусти. — У жодному разі не везти цю капусту до Балтимора, — кричав Г’ю.
Усі подивилися на Реда, який, як і його сестра, не любив марнотратства; однак він сидів тихенько і читав журнал, не помічаючи їхньої розмови.
— То які плани на завтра? — запитав Денні. — Ми їдемо на світанку?
— Так, мені потрібно виїхати якомога раніше, адже на мене чекає купа роботи, а на відповідачі численна кількість повідомлень від колег,— відповів Г’ю.
— Так, — тихо сказав Денні, — це означає, що осінь наближається, — звернувся він до Стіма.
— Дуже скоро, — відповів той і повернув не зовсім чисту тарілку до мийки.
— Тобі не треба зволікати з поверненням додому, — заговорив Денні, — бо твоїм дітям доведеться переходити до іншої школи.
Стім мовчки витирав тарілки, на якусь мить він зупинився, але згодом продовжив.
— Вони вже перейшли до іншої школи, — сказав він. — Нора перевела їх ще минулого тижня.
— Але тобі краще повернутися, оскільки я залишаюся.
Стім поклав тарілку поверх іншої.
— Ти не залишаєшся, — сказав він.
— Що?
— Ти залишиш їх при першій нагоді.
— Про що це ти говориш?
Денні повернувся до нього, але Стім продовжував витирати тарілки, не піднімаючи очей.
— Ти або образишся на когось із нас, або посваришся. Або вночі тобі хтось зателефонує із якоюсь нагальною проблемою, і ти знову зникнеш.
— Що за маячня? — лише відповів Денні.
— Хлопці, чого ви… — почали Г’ю і Ред.
— Ти так кажеш, бо не хочеш, щоб я лишався, — почав Денні. — Я знаю, ти хочеш прибрати мене зі свого шляху. Мене це не дивує.
— Я нікого не хочу прибирати, — відповів Стім. Вони дивились один одному у вічі.
Стім тримав тарілку в одній руці, а рушник в іншій і заговорив набагато гучніше, ніж завжди:
— Господи, скільки разів я маю тобі повторювати: я нічого не хочу, я не хочу нічого твого, я хочу лише допомогти батькам!
— Що? Чекайте, що тут коїться? — втрутився Ред.
— Ха, звісно, це так на тебе схоже, — сказав Денні, — вистрибуєш тут зі своєю самовідданістю, святіший, ніж сам Бог.
Стім хотів відповісти, він глибоко вдихнув і вже відкрив рот. Але лише проричав у відповідь і, не усвідомлюючи того, раптом повернувся до Денні і сильно його штовхнув. Це навряд чи можна було назвати атакою, скоріше, це був вияв сліпого відчаю. Але Денні втратив рівновагу, похитнувся убік і випустив з рук тарілку, уламки розлетілися по всій підлозі. Він спробував вирівнятися, але не втримав рівноваги і, падаючи, вдарився головою об край столу.
— О Господи, — жахнувся Стім.
Ред встав з-за столу із роззявленим ротом, тримаючи у руці журнал. Г’ю носився перед холодильником з ганчіркою, промовляючи: «Хлопці, заспокойтеся, хлопці».
Денні почав потроху підводитися, з лівої скроні текла кров. Стім простягнув йому руку, але Денні у відповідь накинувся на нього і сильно штовхнув у груди.
Стім зігнувся і впав назад, вдарившись об шафу. Він сів, але вигляд у нього був якийсь нестійкий, і він торкнувся рукою потилиці.
На кухню тут же прибігли перелякані жінки і діти.
— Що це? Що трапилося? — запитала Еббі.
Нора нахилилася до Стіма, намагаючись підняти його на ноги.
— Чекай, Норо, — сказала Дженні, — нехай трішки посидить. — Стіме, ти відчуваєш запаморочення?
Стім тримав голову, вираз обличчя був непевний. На підлозі валялись уламки тарілки. Денні стояв, притулившись до мийки, він був найбільше спантеличений.
— Уявлення не маю, що на нього найшло! — сказав Денні. — Стояв собі тихо, аж раптом…
Кров текла з одного боку його обличчя і капала на темно-зелену футболку.
— Подивіться на себе, — сказала їм Дженні, — ви обоє… тепер вас треба везти у лікарню.
— Нічого мені не треба, — сказав Денні, у той самий час озвався Стім:
— Усе добре, просто підніміть мене.
— Ти права, Дженні, їх потрібно відвезти до травмпункту, — сказала Еббі. — Денні, можливо, потрібно накласти пару швів, а у Стіма може бути струс мозку.
— Зі мною все добре, — сказали в один голос Денні та Стім.
— Давай я тебе хоча б відведу на диван, — звернулася до Стіма Нора, вона навіть не була обурена. Без зауважень Дженні вони провели Стіма у кімнату, усі діти пішли слідом, окрім Сьюзан, яка стояла біля Денні і тримала його за руку, з її очей текли сльози і струмочком стікали по щічках.
— Чого ти плачеш? — запитав її Денні. — Зі мною все добре, може, навіть не боляче.
Вона лише кивнула, однак сльози не припинилися. Підійшла Еббі й обійняла її за плечі:
— Із ним усе добре, люба, просто рани на голові мають таку особливість, з них витікає багато крові.
— Ідіть усі звідси, — сказала Дженні, — усі геть із кухні, поки я перевірю. Г’ю, принеси мені аптечку, вона внизу у ванній кімнаті. Сьюзан, мені потрібні серветки.
Ред мимоволі сів на свій стілець, поки до нього не підійшла Еббі.
— Ходімо у вітальню.
— Я не розумію, що сталося, — сказав він.
— Я також, однак спершу потрібно, щоб Дженні перевірила стан Денні, добре?
Вона допомогла йому підвестися і вони разом попрямували до дверей.
Залишилася тільки Сьюзан, вона подала Дженні паперові серветки.
— Дякую, — коротко відповіла Дженні, відірвала необхідну кількість паперу та змочила рану.
— Перш за все нам слід промити рану і подивитися, чи потрібно тобі накладати шви, — сказала вона Денні, — сиди і не рухайся.
— Мені не потрібні ніякі шви, — огризнувся Денні і сів на стілець. Дженні нахилилася над братом та притиснула рушник до скроні, тим часом Сьюзан сиділа поруч і тримала батька за руку.
— Гм, — сказала Дженні і уважно подивилася на поріз Денні. Вона замінила рушник новим і знову притисла його до скроні.
— Ай! — скрикнув Денні.
— Г’ю? Де аптечка? — запитала Дженні.
— Несу, несу, — відізвався Г’ю, заходячи до кухні. Він проcтягнув дружині металеву коробку, схожу на ящик рибалки. Дженні швидко її узяла.
— До речі, любий, піди скажи іншим, щоб вони не дали Стіму заснути, добре? Не чіпай це, — сказала вона Г’ю, який нахилився і почав збирати розбиту тарілку.
— Ми маємо впевнитися, що він не втратить свідомість, ти мене зрозумів?— Дженні завжди була авторитетною особою під час кризових ситуацій. Її чорний хвостик високо підскочив, коли вона рвучко розвернулася у бік Денні, Г’ю швидко покинув кухню. Щойно за ним зачинилися двері, Денні сказав:
— Я присягаюся, це була не моя вина.
— Справді?
— Так, ти маєш мені довіряти.
— Сьюзан, знайди мені «Неоспорін».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блакитне мереживо долі», після закриття браузера.