Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

в гості прийшли Сковронекові внуки. Пані Сковронекова послала його принести три порції суничного морозива. Боязко увійшов Мендель до крамниці. Містера Фриша, на щастя, не було. Його жінка сказала: «Мій чоловік має сказати вам щось дуже важливе, приходьте пополудні, але ж конче!»

Мендель удав, ніби нічого не почув. Серце шалено гупало, наче хотіло вистрибнути з грудей, він тримав його обома руками. Щось недобре насувалося, без сумніву. Він розповість усю правду, Фриш повірить йому. Бо якщо не повірить, він загримить до цюпи. Ну, то й що тут такого. Помре собі в цюпі. А не в Цухнові.

Він ніяк не міг вийти з околиці морозивного салону. Сновигав туди-сюди вулицею. Побачив, що повертається молодий Фриш. Хотів іще зачекати, але ноги самі понесли його до салону. Він відчинив двері, які урухомили деренчливий дзвоник, і не знайшов сили їх закрити, так що аварійний дзвоник невпинно галасував, а Мендель закляк, приголомшений, у його навальному лементі, скутий у цьому деркотанні й нездатний поворухнутися. Пан Фриш сам зачинив двері. І в тиші, яка тепер запала, Мендель почув, як той каже жінці: «Мерщій содової з малиною для містера Зинґера!»

Коли Менделя востаннє величали «містером Зинґером?» Лише цієї миті він усвідомив, що його вже довгий час кличуть просто «Менделем», аби принизити. Це Фриш так злісливо пожартував, подумалось йому. Та ж усій околиці відомо, що цей молодик скнаруватий, і він прекрасно знає, що я не заплачу за малинову воду. Не буду пити.

«Дякую-дякую, — сказав Мендель, — я нічого не питиму!»

«Та ж не дасте ви нам гарбуза», — сказала, всміхаючись, жінка.

«Тільки не мені», — сказав молодий Фриш.

Він притягнув Менделя до тонконогого чавунного столичка і мало не силоміць усадовив у широке крісло з плетеної лози. Сам же сів на звичайний дерев'яний стільчик, присунувся до Менделя і завів:

«Учора, містере Зинґер, я був, як ви знаєте, на концерті». Мендель ледве приборкав у собі серцевий удар. Він відкинувся назад і надпив ковток, щоби втриматися при житті. «Ну, і от, — далі вів Фриш, — я в житті немало наслухався музики, але такого ще не бувало! Тридцять двоє музикантів, розумієте, і майже всі з наших країв. І грали єврейські мелодії, розумієте? Мені серце розтопилося, я плакав, уся публіка плакала. А на кінець вони заграли “Менухимову пісню”, містере Зинґер, ви ж знаєте її з грамофона. Гарна пісня, чи не так?»

До чого він хилить? думав Мендель. «Так-так, гарна, гарна пісня».

«У перерві я підходжу до музикантів. Не проступитися. Всі обліпили тих музикантів зусібіч. Хтось знаходить давнього приятеля, і я також, містере Зинґер, і я також».

Фриш обірвав мову. До салону зайшли якісь люди, задеркотів дзвоник.

«Я знайшов, — сказав містер Фриш, — але ж пийте, пане Зинґер, пийте! Я знайшов свого двоюрідного брата, Берковича з Ковна. Сина мого дядька. Ми поцілувалися. І говоримо. І раптом Беркович та й каже: “А чи не знаєш ти бува старого чоловіка на ім'я Мендель Зинґер?”»

Фриш знову зупинився. Але Мендель Зинґер навіть не ворухнувся. Він просто взяв до уваги, що якийсь Беркович питав про старого чоловіка на ім'я Мендель Зинґер.

«Так от, — сказав Фриш, — я відповідаю йому, що знаю одного Менделя Зинґера з Цухнова. Це він, каже Беркович. Наш капельмайстер великий композитор, іще молодий, він геній, це він написав більшість творів, які ми граємо. Його звати Олексій Коссак, і він родом із Цухнова».

«Коссак? — повторив Мендель. — Моя жінка з дому Коссак. Це якийсь родич!»

«Так, — сказав Фриш, — і виглядає на те, що цей Коссак вас шукає. Мабуть, хоче щось сповістити. І він доручив мені запитати вас, чи ви погодились би його вислухати. Ви можете або зайти до нього, до готелю, або я запишу Берковичу вашу адресу».

Менделю водночас і відлягло, і стало важко на серці. Він сьорбнув малинової води, відхилився на спинку крісла і сказав: «Дякую вам, містере Фриш. Але це не аж так важливо. Цей Коссак розповість мені всі ті сумні речі, які я і так уже знаю. До того ж — скажу вам по правді: я вже й сам збирався порадитися з вами. Адже це у вашого брата аґенція корабельних квитків? Я хочу додому, до Цухнова. Це вже не Росія, світ змінився. Скільки тепер коштує квиток? І які мені потрібні документи? Поговоріть із братом, але нікому анічичирк».

«Я довідаюся, — відповів Фриш. — Але у вас напевно не вистачить грошей. До того ж у вашому віці! Можливо, цей Коссак зможе вам щось сказати? А може, навіть візьме із собою! Він лише ненадовго в Нью-Йорку. Дати Берковичу вашу адресу? Я ж-бо вас знаю, ви ж нізащо не підете в готель!»

«Ні, — сказав Мендель, — таки не піду. Запишіть, як хочете».

Він підвівся.

Фриш знову всадовив його. «Ще хвильку, — сказав він, — пане Зинґер, я захопив програмку. Тут є знимка цього Коссака». І витягнув із нагрудної кишені велику програму, розгорнув і показав Менделеві.

«Гарний, молодий чоловік», — сказав Мендель. Він розглядав фотографію. Хоча зображення було затерте, папір зачовганий, а портрет, здавалося, розсипається на сотні тисяч дрібнесеньких молекулок, молодик живцем постав із програми перед Менделеві очі. Той збирався відразу віддати програмку, але не випускав її з рук і не міг відвести погляду. Широким і білим було чоло під чорнотою волосся, як гладенький, осяяний сонцем камінь. Очі великі та ясні. Вони дивилися просто на Менделя, він уже не міг від них звільнитися. Вони робили його щасливим і легким, так здавалося Менделеві. Він бачив, як у них сяє мудрість. Старими були вони — і молодими заразом. Усе вони знали, світ відбивався в них. Менделеві Зинґеру стало на душі так, ніби на вид цих очей він і сам помолодшав, на молодика перетворився він, який нічого не відає. Все належало довідатися з цих очей. Він уже бачив їх колись, малим хлопцем, вони йому снилися. Роки і роки тому, коли він узявся за Біблію, то були очі пророків. Мужі, до яких особисто промовляв Господь, мають такі очі. Все вони знають, нічого не зрадять, світло в них.

Довго розглядав Мендель світлину. А тоді сказав: «Я візьму її додому, якщо дозволите, містере Фриш». І згорнув аркуш, і пішов собі. Він зайшов за ріг, розгорнув програму, подивився і знову вклав у кишеню. Йому здавалося, минуло так багато часу від години, коли він увійшов до морозивного салону. Ті кілька тисяч років, які сяяли в Коссакових очах, пролягли відтоді, і роки, коли