Пауло Коельо - Як течія річки

і пропонують низку правил, потрібних для того, щоб досягти «осяяння». Листування складалося у дедалі товщий том, тож я вирішив трохи написати, що саме я вважаю небезпечним у цьому пошуку.

Міф перший: розум може вилікувати все. Це неправда, і я хочу ілюструвати цей міф однією історією. Кілька років тому одна з моїх подруг – глибоко затягнута в духовний пошук – захворіла на лихоманку, стала дуже погано себе почувати і протягом усієї ночі намагалася металізувати своє тіло, застосовуючи всі методи, які знала, щоб вилікувати себе лише силою думки. Наступного дня її діти, стривожені, стали просити, щоб вона показалася лікарю, але вона відмовилася, пославшись на те, що вона «очищає» свій дух. І лише, коли становище стало нестерпним, вона погодилася лягти до лікарні, і там її довелося негайно оперувати – діагнозували апендицит. Тому будьмо обережні: краще іноді попросити, щоб Бог передав нас у руки лікаря, аніж намагатися вилікуватися самотужки.

Міф другий: червоне м’ясо відводить божественне світло. Очевидно, коли ви належите до певної релігії, вам доводиться шанувати встановлені правила – юдеї та мусульмани, наприклад, не їдять свинину, й у такому випадку йдеться про практику, яка є частиною віри. Але разом із тим світ затоплений хвилею «очищення» через їжу: радикальні вегетаріанці дивляться на людей, що їдять м’ясо, як на відповідальних за вбивство тварин. Але хіба рослини не є живими істотами? Природа – це постійний цикл життя й смерті, настане день, коли ми самі станемо поживою для землі – проте, якщо ви не належите до релігії, яка забороняє їсти певну їжу, харчуйтеся тим, чого вимагає ваш організм.

Розповім історію про російського містика Гурджиєва: у молодості він прийшов до знаменитого вчителя й, щоб справити на нього враження, став їсти лише овочі. Одного вечора вчитель поцікавився, чому він дотримується такої суворої дієти, й Гурджиєв йому відповів: «Щоб тримати своє тіло в чистоті». Учитель засміявся й порадив йому покінчити з цією практикою; якщо він її дотримуватиметься, то його спіткає доля квітки, вирощеної в теплиці, – чистої, красивої, але неспроможної витримати ані подорожей, ані життя поза теплицею. Як сказав Ісус: «Зло не від того, що входить у рот людини, а від того, що з нього виходить».

Міф третій: Бог і пожертва. Багато людей прагнуть до самопожертви, стверджуючи, що ми повинні страждати на цьому світі, щоб здобути щастя на тому. Проте якщо цей світ є благодаттю Бога, то чому не скористатися радощами, які дарує нам життя? Ми дуже звикли до образу Ісуса, розп’ятого на хресті, але ми забуваємо, що його муки тривали лише три дні: решту свого часу він мандрував, зустрічався з людьми, їв, пив і проповідував своє послання терпимості. І навіть його перше чудо було «політично некоректним». Коли закінчилося вино в підвалах Кани Галілейської, він перетворив на вино воду. Він зробив це, як я розумію, аби показати всім нам, що немає нічого поганого в тому, щоб бути щасливими, веселитися, святкувати – тому що Бог набагато ближче до нас, коли ми перебуваємо в товаристві інших людей. Магомет казав: «Якщо ми почуваємо себе нещасливими, ми робимо нещасливими також наших друзів». Будда після тривалого періоду випробувань і самопожертви був таким слабким, що мало не втопився; його врятував пастух, і тоді він зрозумів, що усамітнення й жертовність віддаляють нас від чуда життя.

Міф четвертий: існує одна дорога до Бога. Це найнебезпечніший з усіх міфів: він лежить в основі пояснення «великої таємниці», він призводить до релігійних війн, до осудження нашого ближнього. Ми можемо обирати для себе релігію (я, наприклад, католик), але ми повинні розуміти, що якщо наш брат обрав іншу релігію, він прийде до того самого світла, яке ми шукаємо у своїх духовних практиках. Зрештою, слід пам’ятати, що неможливо передати падре, рабинові чи імаму відповідальність за наші рішення. Ми самі через кожен із наших вчинків будуємо дорогу до Раю.

Мій тесть Кристіано Ойтисика

Незадовго до своєї смерті мій тесть скликав родину.

– Я знаю, що смерть – це лише перехід з одного стану в другий, і хочу, щоб мій перехід нікого з вас не засмутив. Щоб ви не журилися, а більше турбувалися про тих, хто залишається з вами в цьому житті, я подам вам звідти знак.

Він попросив, щоб його спалили в крематорії, а прах розвіяли на березі океану під музику, яку він любив.

Він помер через два дні після цієї розмови. Один із його друзів здійснив кремацію в Сан-Пауло й, коли він повернувся до Ріо, ми всі пішли на океанський пляж, з магнітофоном, магнітофонними записами та згортком, у якому була урна з прахом небіжчика. Коли ми підійшли до моря, то виявили, що кришка урни пригвинчена шурупами. Ми спробували відкрити її, але марно.

Поблизу не було нікого, крім жебрака, який наближався до нас.

– Ви щось шукаєте?

Мій шуряк відповів:

– Відкрутку, якою можна було б відгвинтити шурупи, бо в цій урні прах мого батька.

– Він, певно, був чудовим чоловіком, бо ось що я знайшов на березі, – сказав жебрак.

І подав нам відкрутку для вигвинчування шурупів.

Дякуємо вам, президенте Буш

(Цей текст був опублікований однією англійською електронною газетою 8 березня 2003 року за два тижні до вторгнення в Ірак – і в тому ж таки місяці став найпоширенішою статтею про війну, накладом приблизно в п’ятсот мільйонів)

Дякуємо вам, великий лідере, Джордже Буш.

Дякуємо за те, що ви показали, яку загрозу становить Саддам Хусейн. Мабуть, багато з нас забули, що він застосував хімічну зброю проти свого народу, проти курдів, проти іранців. Хусейн є кривавим диктатором, одним із найяскравіших символів зла в сьогоднішній день.

Проте це не єдина послуга, за яку ми вам дякуємо. Протягом перших місяців 2003 року ви, пане, показали світові багато важливих речей, і за це заслуговуєте на нашу вдячність.

Тому, пригадавши вірш, який я вивчив у дитинстві, хочу сказати, що я вам вельми вдячний.

Дякую вам за те, що ви всім показали: турецький народ та його парламент не продаються навіть за двадцять шість мільярдів доларів.

Дякую, що ви показали світові, яка глибока прірва існує між рішенням правителів і бажанням народу. І ви ж таки зробили очевидним, що ані Хосе Марія Аснар, ані Тоні Блер не надають найменшої ваги й не мають найменшої пошани до людей, які віддали за них свої голоси. Аснар ігнорує той факт, що дев’яносто відсотків іспанців налаштовані проти війни, а Блер не надає найменшої ваги найбільш масовим за останні тридцять