Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— Тепер спробуй розпустити їх, — голос Таірнаель вивів мене з трансу.
Я моргнула, повертаючись у реальність, де пахло травами й деревиною, а не сріблястим світлом.

Розпустити? Так просто?

Подивилася на свою тонку магічну в'язь, що виблискувала між моїми пальцями, й обережно потягла за край однієї з ниток, як за петлю, що розпускається на старому светрі.

Наступної миті вся конструкція зникла — нитки розсипалися в повітрі, як ранковий туман під сонцем, залишивши після себе лише ледь вловиме поколювання на кінчиках пальців, а кинджал перестав світитися зеленим.
Я не втрималася від усмішки. Вперше за весь час у цьому світі я відчувала не страх перед магією, а... захоплення?

***
Одного з наступних днів мій учитель і мучитель в одній особі кинув із підозрілою недбалістю:

— Ти забагато часу проводиш у тренуваннях. Час перевірити тебе в справі. Думаю, ти вже готова до справжнього випробування. — Слово "випробування" він вимовив із таким смаком, немов це був шматок особливо соковитого пирога.

Інар дивився на мене, схрестивши руки на грудях, із таким виразом обличчя, який буває у дітей, що планують якусь шкоду. Його очі блищали передчуттям, а куточки губ ледь помітно здригалися, стримуючи усмішку.
Я миттєво насторожилася, відчувши, як напружилися м'язи вздовж хребта. Ці інтонації не віщували нічого доброго.

Таірнаель, яка сиділа неподалік, вдала, ніби її це взагалі не стосується. Вона уткнулася у свою чашку з трав'яним відваром так, ніби на дні можна було розгледіти відповіді на всі питання всесвіту. Пальці на чашці, однак, видавали її — кісточки побіліли від напруги.

Оце вже відверто підозріло. Якщо Таірнаель уникає мого погляду, значить, намічається щось таке, від чого навіть вона б воліла триматися подалі.

— У лісі завелася химера, — продовжив Інар ніби між іншим, наче йшлося про надокучливу мишу в коморі. — Небезпечна тварюка, а там часто ходять наші. Вони можуть потрапити в неприємності. — Він зробив паузу, вивчаючи мою реакцію. — Ти підеш і вб'єш її.

Я ледь не вдавилася повітрям, відчувши, як по спині пробіг холодок.

Не тренування. Не перевірка. Справжнє, хай йому грець, завдання.

— Одна? — перепитала я, сподіваючись, що недочула, що зараз він розсміється й скаже, що це був просто жарт.

— Одна, — кивнув він із такою впевненістю, що я зрозуміла — не жартує. — Це твоя робота.

Ну звісно. Просто так узяти й відправити ученицю вбити тварюку, яка, між іншим, харчується всіма, хто з дурості заблукає в її ліс. Типовий день у житті Рейн, чого ще очікувати?

Я повільно видихнула, прикидаючи, на що мене підписали, перебираючи в пам'яті все, що вивчила за ці місяці й що може знадобитися.

Химера.
Вночі спить. Удень полює. Витривала. Швидка. Потужні лапи, гнучке тіло, нервова система як у змії — розсічена навпіл, вона звиватиметься, намагаючись схопити кривдника. Майже не відчуває болю. Майже неможливо вбити прямим ударом.

Якщо не знаєш, куди бити. А я знаю.
Місяцями я вивчала її звички. Тренувала реакції. Розбирала будову кісток і м'язів на тих моторошних картинках, які Інар гордо іменував "навчальними посібниками". Вміє ж створити романтичний настрій — замість квіточок і заходів сонця підсовував мені випатрані туші, які, на його думку, мали б надихати на навчання.

І все одно. Одна справа — знати, перегортати пожовклі сторінки стародавніх фоліантів. Інша — стояти перед реальною тварюкою, відчуваючи її гаряче дихання та сморід з пащі.

— Впораюся, — сказала я з упевненістю, якої не відчувала, сподіваючись, що мій голос звучить твердіше, ніж я себе почуваю.

Інар простягнув ніж. Я взяла. Зважила в руці. Легкий. Гострий. Руків'я з темного дерева зручно лягло в долоню, але лезо здавалося занадто маленьким для бою з двометровою тварюкою, здатною розірвати мене на шматки одним рухом кігтистої лапи.

— Це не для бою, — сказав він, ніби прочитавши мої думки. — Ти ж знаєш, що її броня витримає удар клинка.

Так, залізом її не вб'єш. Це я пам'ятала чітко — її шкура міцніша за обладунки, звичайні мечі відскакують від неї, як соломинки. Значить, діяти потрібно буде магією, пробиваючи захист там, де він найслабший.

— Тоді навіщо він? — я провела пальцем по лезу, відчуваючи його гостроту.

— Розбирання, — кивнув Інар із таким виглядом, ніби говорив про нарізання овочів, а не про випатрання магічного монстра. — Серце, жовчний міхур, кігті. Нам усе знадобиться.
Ах ось воно що. Мало вбити. Треба ще акуратно дістати з нього потрібні частини. І притягти через увесь ліс додому, напевно забруднившись у крові та нутрощах. Чудова перспектива для недільної прогулянки.

Я важко зітхнула, прикидаючи обсяг роботи та шанси на успіх.

— Коли мені виходити?

— Зараз.

Я не поставила більше жодного запитання. Просто розвернулася й вийшла з дому, відчуваючи, як спину свердлить його уважний погляд.

Бо учень, який сумнівається в учителеві, — це або поганий учень...
Або поганий учитель.

А в мене був хороший, можна сказати, найкращий у цій справі. Жорстокий, безкомпромісний, часом нестерпний — але найкращий.

Збиратися мені не потрібно було. Тепер усе завжди було при мені — деякий запас зілля, власноруч зварених і розлитих у флакони: зміцнююче, цілюще, від отрут, і ще парочка з цікавими властивостями. Орочий кинджал на поясі, мотузка, за спиною шкіряний рюкзак, який ми з Інаром спорудили разом з його старої куртки. У ньому були спеціальні мішки для інгредієнтів, фляга з водою та згорнутий плащ на випадок дощу чи ночівлі.

***

У лісі пахло моховою вогкістю та розворошеним грибним шаром. Десь удалині тужливо ухнула сова, хоча сонце ще не сховалося за обрієм.

Я завмерла, прислухаючись до шерехів, намагаючись дихати якомога безшумніше.
Одна. Вперше одна.

До цього Інар завжди був поруч. Навіть коли я думала, що його немає — він був. Підглядав нишком, готовий втрутитися. Як тоді, з отруйним павуком, коли він "випадково" опинився в потрібний час у потрібному місці. Або коли я мало не заблукала в тумані, а він "проходив повз".