Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 11. Як приборкати свою магію

Глава 11. Як приборкати свою магію (і вижити в процесі).

За останній рік я пізнала всі відтінки магічного навчання, або, краще сказати, муки: від нескінченної медитації над свічкою до виснажливих спроб зрушити порошинку силою думки.

Пробуджена зіллям магія вирувала всередині мене, мов дикий звір, замкнений у клітці. Вона то вигинала прути моєї волі, то затихала, лише щоб наступної миті вирватися неконтрольованим сплеском.

У перші тижні я не раз проклинала той день, коли зробила ковток того клятого пива.
Варто було емоціям вийти з-під контролю, як найближчі предмети норовили злетіти, спалахнути або розсипатися на порох.

Одного разу я так розлютилася на Інара за його колюче зауваження, що чашка в моїх руках просто вибухнула, обсипавши нас обох керамічними осколками та залишками відвару.

Він навіть не здригнувся — лише здув з плеча глиняну крихту й підняв брову, ніби запитуючи: "І це все, на що ти здатна?"

Але поступово хаос поступився місцем розумінню. Нитки магії, раніше непокірні й дикі, як необ'їжджені коні, почали відгукуватися на мій поклик.

Щодня я немов витягувала з клубка сплутаної пряжі по одній тонкій ниточці. Інар був скупий на похвалу, але я бачила, як іноді на його губах майнула тінь усмішки, коли в мене щось виходило.

І ось тепер, коли я нарешті навчилася утримувати невеликі потоки сили, Інар вирішив, що настав час для нової фази навчання.

Я тільки потягнулася за кухлем з ранковим відваром, коли повітря розрізав свист. Щось метнулося до мого обличчя, блиснувши холодним металевим відблиском.
Інстинкт спрацював раніше за мозок — я відсахнулася, але усвідомлення вдарило під дих.

Кинджал.

Цей божевільний запустив у мене кинджал за сніданком!

Пальці смикнулися в захисному жесті, і час ніби сповільнився. Сріблясті нитки магії вирвалися з моєї долоні, обплітаючи лезо, змушуючи його зависнути за кілька сантиметрів від мого носа. Вони світилися, як місячні промені, спіймані в павутину, тремтячи від напруги між моєю рукою та металом.

Кинджал повільно опустився мені на коліна, а я підвела очі на Інара, який стояв із таким виглядом, ніби щойно не намагався проробити дірку в моєму обличчі.

— Ти що, вбити мене вирішив?! — прошипіла я, відчуваючи, як серце шалено калатає десь у горлі, намагаючись проломити грудну клітку.
Інар усміхнувся, як задоволений кіт, що знайшов незачинену комірчину.

— Якби я хотів тебе вбити, ти б уже стікала кров'ю на підлозі, — він недбало знизав плечима, ніби йшлося про погоду за вікном.

— О, це прямо гріє душу! — я схрестила руки на грудях, щоб приховати тремтіння в пальцях. — Може, наступного разу просто скажеш "доброго ранку" замість метання гострих предметів?

Я ткнула пальцем у сріблясті нитки, що досі з'єднували мою руку та кинджал пульсуючими жилами магії.

— І ось це! Як ти пропонуєш це сховати?! Мені тепер з феєрверком із магії ходити?

Інар задумливо потер підборіддя, розглядаючи моє творіння з непідробним інтересом, немов коштовний камінь на світлі.

— А спробуй обмотати їх навколо кинджала, — сказав він, звузивши очі.

— У сенсі? — я здивовано примружилась.

— Уяви, що твоя магія — це пряжа. Сплети з неї щось. — У його голосі прослизнула нотка нетерпіння, ніби він пояснював очевидне нетямущій дитині.

Я скоса глянула на нього, але сперечатися не стала. Подумки потягла магічні нитки до леза, починаючи обертати їх навколо металу, як мама колись вчила мене обмотувати пряжу навколо спиць. І раптом сталося щось неймовірне.

Нитки немов увібралися в сталь, зникаючи з поля зору, а кинджал раптом почав світитися блідо-зеленим світлом, ніби всередині нього запалилася маленька зірка. Метал під моїми пальцями став теплішим, майже живим.

Таірнаель, яка до цього вдавала, що все, що відбувається, її не стосується, сховавшись за книгою, здивовано підняла тонкі брови.

— О, а це вже цікаво, — вона нахилилася ближче, її сріблясті очі блиснули неприхованим здивуванням.

Інар узяв сяючий кинджал, покрутив у довгих пальцях, вивчаючи гру світла на лезі. Лезо немов плакало зеленими краплями світла, залишаючи за собою примарний слід у повітрі.

— Ти, здається, створила артефакт, — сказав він, і в його голосі майнуло щось схоже на повагу. — Тепер це магічна зброя з невідомими властивостями.

— Це погано? — я затамувала подих, уявляючи, як кинджал раптом вибухає в нього в руках.

— Це... незвично, — він зробив паузу, розмірковуючи. — Але поки непогано. Головне — навчитися гасити нитки, а не просто направляти їх. Інакше ти ризикуєш випалити себе зсередини. Магія — як річка. Вона повинна текти, а не застоюватися.

Звучало простіше, ніж виявилося на практиці. Сріблясті нитки були як живі — неслухняні, норовливі, вони вислизали з-під контролю, плуталися й рвалися. Іноді я почувалася кошеням, яке намагається зловити сонячних зайчиків — ніби бачиш їх, а схопити не можеш. Варто було моїй концентрації послабнути на мить, як вони розсипалися, залишаючи мене з порожніми руками та головним болем.

— Зберися, Рейн, — прошипіла я собі під ніс, коли чергова конструкція розсипалася. — Це просто магічні нитки, а не живі вугри.

Але поступово я призвичаїлася. Стала в'язати з ниток петлі, вузли, навіть невеликі шматки полотна. Це нагадувало в'язання на пальцях — без спиць, без гачка. Просто власні руки й чиста магія, що пронизувала повітря навколо мене.
Я могла підчепити потрібну нитку кінчиками пальців, згорнути її в петлю, потім ще й ще, поступово нарощуючи полотно сили. Кожну петлю я відчувала шкірою — магія текла крізь мене, стаючи слухняною, як шовкова нитка в руках досвідченої швачки.

— Ти що, медитуєш там? — хмикнув Інар, помітивши, з яким захопленням я копаюся у власній магії, скорчившись над столом.

— Гей, я концентруюся, — огризнулася я, не відриваючи погляду від переплетення сріблястих ниток.

Магічні нитки більше не здавалися чужорідними. Я відчувала їх як продовження себе — їхню текстуру, вібрацію, тепло. Вони були живими, немов усередині них текла енергія всього світу: шелест листя, дзюрчання струмків, дзвін зірок у нічному небі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍