Джоджо Мойєс - Після тебе

— Мені не вистачає сексу, — зізналася Наташа.

— Так це й не дрібниця, — відповів Вільям.

— Ви не знали мого чоловіка, — почувся смішок Наташі. — Жахливий жарт. Пробачте мені. Я не знаю, що на мене найшло.

— Хороший жарт, — підбадьорив її Марк.

— В Олафа там усе було як треба. Навіть більше. — Наташа окинула оком усіх присутніх. Коли ніхто не прореагував, вона розвела руки десь на фут і багатозначно кивнула. — Ми були такі щасливі.

Запала тиша.

— Добре, — втрутився Марк. — Ми раді це чути.

— Я не хочу, щоб усі подумали… Ну, тобто я не хочу, щоб люди таке думали, коли думають про мого чоловіка. Що в нього був крихітний…

— Та ніхто не думає такого про твого чоловіка.

— Я буду думати, якщо ти не припиниш про це говорити, — сказав Вільям.

— Я не хочу, щоб ви думали про пеніс мого чоловіка! Я забороняю вам думати про його пеніс!

— Тоді перестань про нього базікати, — сказав Вільям.

— А можна, ми будемо говорити про щось крім пенісів? — втрутилася Дафна. — Бо мені вже недобре. Черниці били нас лінійками по руках навіть за слово «геніталії».

У голосі Марка був уже відчай.

— А може, ми відійдемо від теми про… та поговоримо про символи втрати? Луїзо, ти збиралася розповісти нам, які дрібниці нагадують тобі про втрату.

Я намагалась ігнорувати Наташу, яка ніби вимірювала щось невидиме руками.

— Мені не вистачає когось, із ким можна поговорити, — почала я. Почувся схвальний гомін. — Ну, я не з тих, у кого дуже багато друзів. Ми з моїм колишнім хлопцем зустрічалися майже вічність, але ми… ми не часто були разом. А потім… з’явився Білл. Ми говорили майже весь час. Про музику, про людей, про речі, які робили чи планували зробити. Я не хвилювалася про те, що кажу, чи про те, що можу когось образити. Він просто розумів мене. А тепер я живу в Лондоні, сама, окремо від родини. Та й з ними говорити завжди… складно.

— Саме так, — підтакнув Суніл.

— І тепер, коли щось відбувається, мені дуже кортить із ним поговорити. Я говорю з ним подумки, але це не те саме. Мені бракує можливості просто підійти та сказати: «Слухай, що ти про це думаєш?» — і знати, що будь-що, сказане ним, завжди буде правильним.

Якусь хвилину всі мовчали.

— Ти можеш поговорити з нами, Луїзо, — мовив Марк.

— Це… складно.

— Це завжди складно, — погодилася Лінн.

Я оглянула їхні доброзичливі обличчя — навряд чи вони розуміють, про що я кажу. Дійсно розуміють.

Дафна поправила свій шовковий шарф.

— Луїзі потрібен молодий чоловік, із яким можна поговорити. Молодий і красивий. Саме це їй і треба. Ти знайдеш когось. І ти, і Наташа. Давайте! Мені вже пізно, а ви ще молоді — не треба сидіти в цьому тьмяному старому холі. Пробач, Марку, але їм не треба. Ідіть на танці. Смійтеся.

Ми з Наташею обмінялися поглядами — вона хотіла на танці не більше за мене.

Раптом я згадала Сема зі швидкої, але відкинула цю думку.

— Якщо тобі знадобиться новий пеніс, — почав Вільям, — я думаю, міг би знайти у своєму розкладі…

— Так, досить. Поговоримо про бажання, — урвав його Марк. — Кого-небудь здивувало те, про що ми тільки-но дізналися?

Виснажена, я повернулася додому о чверть на десяту — на мене чекала Лілі, лежачи в піжамі перед телевізором. Я від подиву впустила сумку.

— Давно ти тут?

— Зранку.

— У тебе все гаразд?

— М-м-м.

Вона була бліда — може, захворіла або дуже стомилася.

— Тобі недобре?

Біля неї стояла миска з попкорном, звідки вона ліниво діставала крихти.

— Я просто нічого не хочу робити сьогодні.

Її телефон пискнув. Вона байдуже прочитала повідомлення та запхала телефон під подушку.

— Точно все гаразд? — запитала я за хвилину.

— Точно.

Але все не було гаразд.

— Я можу допомогти?

— Та я ж кажу, все нормально. — Вона не дивилася на мене.

Ночувала Лілі в мене. Наступного дня, коли я збиралася на роботу, зателефонував містер Трейнор і попросив з нею поговорити. Вона лежала на дивані, але, дізнавшись, хто її питає, неохоче простягла руку та взяла слухавку. Я стояла й дивилася, як вона слухає. Його слів я не розбирала, але чула тон: доброзичливий, заспокійливий, утішливий. Коли він договорив, вона лише відповіла:

— Добре.

— Ти побачишся з ним ще раз? — запитала я, коли вона віддала слухавку.

— Він хоче приїхати в Лондон і побачитися.

— Ну, це дуже добре.

— Але він не може поїхати надто далеко від неї на випадок, якщо почнуться пологи.

— Хочеш, я відвезу тебе туди?

— Ні.

Вона зіперлася підборіддям на коліна, узяла пульт телевізора й почала перемикати канали.

— Може, хочеш поговорити про це? — запитала я ще через кілька хвилин.

Вона не відповіла, і через хвилину чи дві я здогадалася, що на цьому розмову завершено.

У четвер я зачинилася в кімнаті й зателефонувала сестрі. Ми спілкувалися декілька разів на тиждень. Тепер, коли між нами мінним полем не стояла моя сварка з батьками, стало простіше.

— Ти думаєш, це нормально?

— Тато казав, що коли мені було шістнадцять, я якось цілих два тижні з ним не розмовляла, а тільки щось бурчала. А я ж була доволі щасливою дівчиною.

— Вона навіть не бурчить. І видається абсолютно нещасною.

— Усі підлітки нещасні. Це в них стандартні налаштування такі. А ось коли вони веселі — треба бити тривогу, бо в них серйозні проблеми з харчуванням або вони вкрали помаду в крамниці.

— Вона вже три дні просто лежить на дивані.

— І що?

— Я думаю, щось сталося.

— Та їй же шістнадцять. Її батько навіть не знав про її існування та зіграв у ящик до того, як вона про нього дізналася. Мати вийшла заміж за якогось Виродка, і в неї з’явилися два брати, які, судячи з розповідей, більше схожі на малих Реджі та Ронні Креїв[22]. Та вони ж навіть поміняли замки! Я б лежала на дивані не менш ніж рік, якби в мене було таке