Джоджо Мойєс - Після тебе

життя. — Тріна гучно сьорбнула чаю. — А ще вона живе з жінкою, яка носить блискучий зелений костюм зі спандексу на роботі в барі й називає це кар’єрою.

— Не зі спандексу, а з люрексу.

— Та все одно. І що, коли ти вже знайдеш собі нормальну роботу?

— Скоро. Мені просто спочатку треба розібратися із цією ситуацією.

— Цією ситуацією.

— Їй правда важко. Я співчуваю їй.

— А знаєш, чого важко мені? Бо ти обіцяла зрештою почати жити, а не жертвувати своїм життям заради кожного нікчеми та волоцюги, який зустрічається на твоєму шляху.

— Вілл не був нікчемою.

— А Лілі нікчема. Господи, Лу, ти ж навіть не знаєш її. Тобі треба сконцентруватися на тому, щоб жити далі. Розсилати резюме, заводити корисні знайомства, знайти свої сильні сторони, а не вхопитися за ще одне виправдання та поставити своє життя на паузу.

Я дивилася на небо над містом. У сусідній кімнаті бубонів телевізор. Потім я почула, як Лілі встала, пішла до холодильника й повернулася. Я заговорила тихіше:

— А що б ти робила, Тріно? Якщо до тебе приходить дитина чоловіка, якого ти кохала, і більше ніхто не хоче за неї відповідати? Ти б що, просто пішла?

Моя сестра на якийсь час задумалась. Таке бувало нечасто, тому я продовжила:

— А якби через вісім років Том із тобою посварився, байдуже чому, і з’їхав з глузду — як би тобі було, якби єдина людина, до якої він звернувся по допомогу, вирішила, що він завеликий прищ на язиці? Якби та людина просто пішла займатися своїми справами? — Я зіперлася головою об стіну. — Я просто намагаюся робити те, що вважаю правильним, Тріно. Просто дай мені час, добре?

Відповіді не було.

— Я почуваюся краще завдяки цьому. Я знаю, що допомагаю комусь.

Сестра так довго мовчала, аж я навіть запідозрила, що вона просто поклала слухавку.

— Тріно?

— Ага. Я, пам’ятаю, читала щось із соціальної психології — про те, що підлітки не люблять усіх цих розмов віч-на-віч.

— То що ж мені, через двері з нею говорити?

Колись я таки зможу поговорити з сестрою так, щоб не чути цих зітхань у стилі «Господи, як же набридло пояснювати для ідіотів».

— Ні, дурненька. Я кажу, що не треба намагатися з нею говорити — краще просто робіть щось разом.

У п’ятницю дорогою додому я зупинилася коло великого господарського супермаркету. Удома я ледь дотягла все до дверей — Лілі була саме там, де я й очікувала: розтяглася перед телевізором.

— Що це в тебе? — запитала вона.

— Фарба. Квартира трохи зачухана — і ти мені постійно говориш, що треба зробити яскравіше. Я подумала, що час позбутися цієї нудятини.

Вона не встояла. Я вдала, що чай займає всю мою увагу, а сама тишком дивилася, як вона потяглася, встала та підійшла до банок з фарбою.

— Ну, ці кольори не набагато веселіші. Тут же світло-сірий.

— Мені сказали, що сірий у моді. Якщо ти думаєш, що нічого хорошого з цього не вийде, я можу повернути.

Вона оглянула фарбу.

— Та ні, нормально.

— Я подумала, що у вільній кімнаті можна дві стіни пофарбувати в кремовий, а третю — в сірий. Як гадаєш, пасуватиме?

Я говорила, розпаковуючи щітки та валики. Потім перевдяглась у стару сорочку та шорти й попросила Лілі поставити якусь музику.

— Яку саме?

— Обери сама. — Я відсунула крісло вбік і поклала вздовж стіни ганчірки. — Твій тато казав, що я музична міщанка.

Вона нічого не відповіла, але її увагу я привернула. Я відкрила першу банку з фарбою та почала її перемішувати.

— Він примусив мене піти на перший у моєму житті концерт. Класичної музики. Я погодилася тільки тому, що заради цього він би вийшов з дому. Він спочатку дуже рідко кудись виходив. Він одягнув сорочку та красивий піджак — і я вперше побачила його… — Я згадала, як мене вразило, коли я побачила його таким, яким він був до аварії. У тому тугому синьому комірці. Довелося глитнути. — Я погодилась. Очікувала, що буде дуже нудно, але всю другу частину проревла як ненормальна. То була найкраща музика, яку я чула у своєму житті.

Запала коротка тиша.

— А на що ви ходили?

— Я не пам’ятаю. Сібеліус? Правильно?

Вона смикнула плечима. Я почала фарбувати стіну. Лілі підійшла й теж узяла щітку. Вона нічого не казала, та згодом захопилась одноманітністю роботи. Фарбувала вона обережно, прибираючи зайву фарбу об краї банки та підкладаючи аркуші, щоб не пролити нічого на підлогу. Ми не говорили, якщо не брати до уваги якісь прохання: «Передай, будь ласка, маленьку щітку… Як гадаєш, якщо покласти другий шар — це все одно буде видно?» Нам знадобилося всього півгодини, щоб пофарбувати першу стіну.

— Ну, що скажеш? — запитала я, роздивляючись результат нашої праці. — Може, ще одну пофарбуємо?

Вона мовчки пересунула ганчірки й почала фарбувати іншу стіну. Грав якийсь інді-рок — я ніколи не чула цю групу, але музика була дуже мила та весела. Я теж узялася фарбувати, не звертаючи уваги на біль у плечі та бажання позіхати.

— Тобі треба купити картини.

— Маєш рацію.

— У мене вдома є велика репродукція Кандинського. У моїй кімнаті вона ні до чого. Якщо хочеш, я її привезу.

— Це було б добре.

Вона працювала швидше, широкими мазками покриваючи стіну та обережно оминаючи вікна.

— Я тут подумала, — почала я, — що ми могли б зустрітися з мамою Вілла. Твоєю бабусею. Що думаєш, якщо я напишу їй?

Вона нічого не відповіла — усю увагу приділила тому, щоб обережно пофарбувати стіну коло плінтусів. Зрештою вона підвелася.

— А вона така ж, як і він?

— Як хто?

— Місіс Трейнор — вона така сама, як і містер Трейнор?

Я спустилася з ящика, на якому стояла, щоб дістати до стелі, та витерла щітку об банку.

— Вона… вона інакша.

— Це ти так кажеш, що вона тупа корова?

— Вона не тупа. Просто їй треба більше часу, щоб показати свої почуття.

— Тобто вона тупа корова, і я їй не сподобаюсь.

— Та я цього не кажу, Лілі. Вона просто не виказує своїх почуттів.

Лілі зітхнула та поклала щітку.

— Я, мабуть, єдина людина, яка щойно