Джоджо Мойєс - Після тебе

Він розповідав про своїх батьків. Його батько був пожежником, але вже вийшов на пенсію, а мама колись співала у клубах, але відмовилася від кар’єри заради дітей. («Тому, я думаю, твоя форма привернула мою увагу. Мені подобаються блискітки».) Він не називав імені своєї померлої дружини, але сказав, що його мати переймається через брак жіночої уваги в житті Джейка.

— Раз на місяць вона приїздить і забирає його в Кардіфф — там вони з сестрами клопочуть над ним, годують і перевіряють, чи достатньо в нього шкарпеток. — Він зіперся ліктями на коліна. — Він репетує, але я знаю, що насправді йому подобається туди їздити.

Я, у свою чергу, розповіла йому про повернення Лілі. Він співчутливо скривився, коли я переказувала про зустріч із Трейнорами. Я розповіла також про її раптові зміни настрою та хаотичну поведінку — він кивав, наче цього і слід було чекати. Коли я розповідала про матір Лілі, він зауважив:

— Те, що вони заможні, ще не робить їх хорошими батьками. Якби її мати отримувала допомогу з безробіття, то до них уже давно завітали б із соціальної служби. — Він підняв угору кухоль. — Ти робиш хороше діло, Луїзо Кларк.

— Тільки не думаю, що в мене добре виходить.

— Усі вважають, що в них нічого не виходить із підлітками. Так що це типово.

Важко було усвідомити, що оцей Сем, який комфортно почувається вдома та піклується про курчат, — той самий компульсивний бабій, про якого я чула на зустрічах «Жити далі». Але я добре знала, наскільки може відрізнятися те, як людина себе подає світові, від того, яка вона насправді. Горе може змусити вас поводитися так, що ви й самі не зможете себе зрозуміти.

— Мені подобається твій вагончик. І твій невидимий будинок.

— Тоді сподіваюся, що ти ще завітаєш, — відповів він.

Компульсивний бабій. Якщо він так чіпляв жінок, подумала я з тугою, то він молодець. Потужний спосіб: образ скорботного батька з рідкісними усмішками. Та він навіть курча брав однією рукою так, що те видавалося щасливим! Я не можу дозволити собі стати однією з тих психічних його дівчат, постійно повторювала я собі. Але потай мені було приємно фліртувати з красивим чоловіком. Узагалі приємно відчувати щось, крім тривоги чи тихої злості, — а саме ці дві емоції наповнювали моє життя. Єдина моя зустріч із протилежною статтю в минулому сталася під дією великої кількості алкоголю та скінчилася поїздкою в таксі й сльозами самоненависті в ду´ші.

«А що ти скажеш, Вілле? Це нормально?»

Сонце вже почало сідати, і курчата неохоче повертались у свій курник. Сем уважно на них дивився, відкинувшись на стільці.

— У мене виникає таке відчуття, Луїзо Кларк, що коли ти говориш зі мною, у тебе в голові відбувається ціла окрема розмова про щось інше.

Я хотіла відповісти щось дотепне, але він мав рацію. Сказати було нічого.

— Ми з тобою ходимо колами навколо чогось.

— А ти дуже відвертий.

— Здається, тебе це збентежило.

— Ні. — Я глянула на нього. — Ну, може, трошки.

За нашими спинами ворона з шумом злетіла, скаламутивши крилами спокійне повітря. Мені раптом захотілося поправити волосся, але замість того я випила ще пива.

— Ну добре. Ось тобі питання. Скільки треба часу, щоб пережити смерть? Смерть когось, кого ти любив?

Не знаю, чому я це спитала про це. З огляду на обставини, це був жорстокий удар. Може, я злякалася, що ввімкнеться режим компульсивного бабія.

Очі Сема розширилися.

— Ого. Ну… — Він утупився в чашку, а потім перевів погляд на темні поля. — Я взагалі не думаю, що це можна пережити.

— Життєствердна відповідь.

— Та ні, правда. Я багато про це думав. Можна навчитися із цим жити — жити з ними. Вони ж нікуди не зникають, навіть якщо вони більше й не живі. Звісно, потім уже немає такого страшного гнітючого горя, яке засмоктує тебе і примушує плакати в незручних місцях, сердитися на ідіотів навколо, які чомусь живі, тоді як кохана людина — ні. До цього поступово звикаєш, вчишся жити навколо цієї діри. Я не знаю. Стаєш бубликом — тоді як був булочкою.

На його обличчі з’явилася така печаль, що я відчула себе винною.

— Бубликом…

— Дурне порівняння, — сказав він з напівусмішкою.

— Я не хотіла…

Він труснув головою, глянув на траву під ногами, потім на мене.

— Ну що ж, давай я відвезу тебе додому.

Ми пішли через пасовище до його мотоцикла. Стало прохолодно, і я обхопила себе руками. Він помітив і віддав мені свою куртку, запевняючи, що йому і так буде нормально. Вона була важка і якась дуже чоловіча. Я докладала зусиль, щоб не відчувати її запаху.

— Ти до всіх своїх пацієнток так клеїшся?

— Тільки до живих.

Я засміялася — неочікувано та голосніше, ніж хотіла.

— Взагалі-то нам не можна запрошувати пацієнтів на побачення. — Він простягнув мені шолом. — Але ти наче як більше не моя пацієнтка.

Я взяла шолом.

— Так у нас і не справжнє побачення.

— Правда? — Він дещо філософськи кивнув, поки я залазила на сидіння. — Ну добре.

11

Того тижня Джейк не прийшов на чергову зустріч «Жити далі». Дафна розповідала, що не може відкривати банки, бо більше немає чоловіка на кухні, а Суніл — про те, як важко розділити речі брата між усіма іншими братами та сестрами. А я все чекала, коли ж відчиняться важкі червоні двері в кінці холу. Я виправдовувалась тим, що переживаю за хлопця, якому треба було комусь розповісти про свої почуття щодо поведінки батька. Буцімто я зовсім не хотіла побачити Сема коло його мотоцикла.

— А в тебе є якісь повсякденні дрібниці, які викликають проблеми, Луїзо?

Мабуть, Джейк вирішив більше не приходити. Може, дійшов думки, що йому це більше не треба. Усі казали, що люди час від часу кидають групу. І це буде кінець — я ніколи більше не побачу їх обох.

— Луїзо? Повсякденні дрібниці?

А я думала про те пасовище, про охайний вагончик, про те, як Сем ходив усюди з курчам під рукою — наче носив важливу посилку. Пір’ячко курчати було таке м’якеньке…

Дафна штурхнула мене ліктем.

— Ми тут говоримо про повсякденні дрібниці, які примушують знов