Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

Просто, він не хотів знаходитися у резиденції зайвого часу. Занадто багато неприємного у своєму житті парубок пережив у цьому місці.

Тому вони з Назаром швидко зібрали парубочі речі… а коли йшли до брами, то пришляху повідомили, що гетьман терміново викликає його. Тоді Назар сумно зітхнув, трохи винувато подивився на парубка… і пішов.

Чіпку це засмутило. Але то його вибір.

Втім, коли парубок виїхав за браму батьківської резиденції, до нього під’їхала інша людина – січовий товмач, пан Орлик.

– Пане Чіпку, певно, нам треба переговорити? – сказав він дуже обережно.

Парубок із втомою подивився на літнього чоловіка. Він розумів, що поговорити вартувало. Але розв’язувати якісь проблеми… взагалі не хотілося. Та й, на першу думку, Чіпка не знайшов якихось невідкладних проблем.

– Пане Пилипе, ми можемо поговорити завтра зранку? Сьогоднішні день та вечір були вельми насиченими.

– Гм, – старий козак спробував сховати здивування парубочою інфантильністю. – Пане Чіпку, ви не передумали виходити на виправу замість мене?

– Ні.

– Вам потрібна зброя?

– У мене є. Не переймайтеся.

– Гаразд, пане Чіпку, – він задумливо покивав, дивлячись перед собою. – Можу порекомендувати поселитися у заїзді, де зупинився я з делегацією.

– Ні, – твердо відмовив колишній спадкоємець Вишневецького. – Завтра – можливо, але не сьогодні.

– Завтра, – ледь чутно хмикнув він. Втім, без образи чи смішка. – Добре. Я зупинився у заїзді Чорновіла. Приходьте, як забажаєте. Але, ближче до опівдня я рушу до місця виправи… – він хотів сказати ще щось, але промовчав.

Вони попрощалися, і Чіпка рушив на пошуки ночівлі.

Чому він відмовився від пропозиції оселитися разом з січовим товмачем? Просто, не для того парубок вирвався із батьківського полону, щоб одразу йти до іншого, ворожого з ним табору. Якщо захоче до січовиків – піде. Але зараз він хотів іншого.

– І чого ж я хочу? – парубок обвів кімнату задумливим поглядом.

Учора він був хоч і спустошеним, але задоволеним тим, що зробив, тому не переймався питанням подальшого життя. А сьогодні це питання встало у повний зріст, і Чіпка не знав відповіді.

Людина просто стояла без думок.

Напевно тільки через пів хвилини вона смикнулася до мішечку з книгами, вирішивши перевірити, чи взяла усі потрібні… але зупинила руку.

– Певно, краще розібратися із цим після виправи, – сказав Чіпка з якоюсь пустотою в голосі.

«Він же мене вб’є».

Порожнеча у його душі почала погрозливо розширятися… і заповнюватися – розумінням, що він помре.

Парубок сів, немов упав, на ліжко, а руки потягнулися до голови, щоб обхопити її; не встигли – він різко опустив їх.

– Так. Спокійно. Це ще вилами по воді писано. І взагалі, – Чіпка почав трішки заспокоюватися. – Треба скласти план дій. Що мені точно треба зробити? Ранковий туалет? Добре, – він почав планувати своє життя, і це заспокоїло. – Далі ранкова зарядка. Треба спитати, чи можна зайняти внутрішній дворик. А якщо ні?! – вдих-видих. – Нічого страшного, заплачу гроші, домовимося, це взагалі не проблема, – парубок знов подивився на стелю; а потім опустив голову та продовжив: – Перед зарядкою замовлю собі їсти. Потім, власне, поїм. Потім, потім-потім-потім… потім зустрінуся із паном Пилипом. І заповіт. Мені потрібно написати заповіт!

Чіпка з радістю підвівся. Розуміння і того, що він може зробити щось корисне, підняло його самого та його настрій.

– Треба знайти пана розпорядника притулком та спитати… та ні, можу не встигнути. Просто знайду якогось грамотника та доручу йому продати прикраси, а гроші… – він задумливо присів назад. – Ні, все ж таки, це різні речі. Написати заповіт, та віддати одразу, це не зовсім одне й те ж саме. Моя матуся могла самотужки заповісти свої прикраси на благодійність. Вона була доброю. Натомість чомусь залишила їх мені, – парубок подивився на шкатулку. – Можливо, вона це передбачила? Що її син самозгубиться об батька?

Чіпка хмикнув. Навіть трішки посміявся. Але потім серйозно спитав сам себе:

– Чи можу я здобути перемогу над своїм батьком?

Він задумався. Думки в голові не хотіли спліталися, тому почав робити це вголос:

– Він має сили вовкулаки, та майстерний фехтувальник. І, як би мене не ганяли таткові наставники з фехтування, я у цьому далекий від нього. Навіть, з укріпленням свого тіла химерництвом, я, упевнений, буду слабшим за нього, адже не завжди перемагаю навіть своїх наставників. Що і не дивно, – він знов нервово хмикнув. – І на що я сподівався?

Тут Чіпці в око впала шкатулку, яку його матуся залишила саме йому.

– Вона хотіла б, щоб я вижив. Можливо, варто зосередитися на цьому? Але як? Відмовитися від виправи? Ні, я не можу.

Парубок незадоволено мукнув.

– Так, а що тоді? Просто померти? Я його не подолаю. Можливо, тільки якщо всі зірки зійдуться на небі та впадуть йому на голову.

Тепер він хмикнув, задоволено.