Метьюз Джейсон - Червоний горобець

гучний сміх задертих угору облич. Сигаретний попіл на лацканах, десятки мов, що звучать одночасно, келихи з вологими паперовими серветками всередині. Учасники вечірки без упину переходили з місця на місце, їхні голоси зливалися в рівномірний гул. Найгаласливіші компанії зібрались на задвірках зали, біля їжі та напоїв. Люди вишикувались у три ряди. Домініка змусила себе пірнути в цей калейдоскоп кольорів, долаючи перевантаження.

Вона міркувала, як із цього стада виловити Натаніеля Неша. Його там узагалі могло не бути. Варто їй було увійти до приймальні, як її одразу ж обступили старші чоловіки, дипломати (про що свідчив їхній зовнішній вигляд), які нахилялися надто близько, говорили надто голосно й дивились на її груди надто неприховано. На Домініці був сірий костюм та просте перлове намисто; жакет застебнутий, а з-під нього подеколи виглядало чорне мереживо. «Нічого розпусного, — думала Домініка, — радше витончено-сексуально». Скандинавські жінки точно вміли вдягатися вульгарно. Наприклад, он та ставна блондинка біля подвійних скляних дверей, що ледь не вислизала зі свого кашемірового топу, виставляючи напоказ кожен сантиметр своїх принад. Її волосся було настільки білявим, що здавалось майже білим, і вона гралася з ним, сміючись над жартом, який їй розповів один молодий чоловік. Молодий чоловік. Це був Неш. Вона бачила це обличчя сотні разів на фотографіях у його файлі.

Домініка повільно протискувалась крізь натовп до скляних дверей, це було схоже на час пік у вечірньому московському метро. Коли вона туди дісталась, міс Скандинавії та Неша там уже не було. Домініка шукала поглядом біляву голову жінки — та амазонка була на півголови вища за будь-кого в цій залі, — але не знайшла. Як навчали в Академії, Домініка пройшла за годинниковою стрілкою попід стінами зали, шукаючи Неша. Вона наблизилась до одного зі столиків буфету, де стояв резидент Волонтов, його тарілка й великий рот були набиті тапасом. Він не намагався ні з ким заговорити. Лише поклав до рота шматок тортильї, роздивляючись натовп навколо себе.

Домініка продовжувала кружляти попід стінами зали. Вона помітила широкі плечі високої блондинки, оточеної захопленими спітнілими обличчями принаймні чотирьох чоловіків. Але Неша серед них не було. Нарешті Домініка побачила його в кутку, біля бару.

Темне волосся, струнка постать, він був одягнений у темно-синій костюм і блідо-блакитну сорочку з простою чорною краваткою. Він мав відкрите емоційне обличчя. «Сліпуча усмішка, — подумала Домініка, — випромінює щирість». Вона стояла поряд, біля колони в бальній залі, досить невимушено, однак так, щоб сам американець її не помітив. Що її вразило найбільше, це те, що Неша оточував глибокий фіолетовий, добрий колір, теплий, чесний та безпечний. Раніше вона бачила його лише у двох людей: свого батька та генерала Корчного.

Неш розмовляв з невисоким лисуватим чоловічком років за п’ятдесят, з носом-картоплиною, в якому вона розпізнала одного з перекладачів із російського посольства, як там його звуть? Трентов? Титов? Ні, Тишков. Перекладач посла. Говорив англійською, французькою, німецькою, фінською. Вона підійшла ближче, ховаючись за натовпом біля бару, і потягнулась по келих шампанського. Вона чула, як Неш говорить бездоганною російською, без акценту, до спітнілого Тишкова, який тримав склянку, наполовину наповнену скотчем. Він зацікавлено слухав Неша, почасти кидаючи на нього погляди й киваючи головою. Неш навіть розмовляв, як росіянин: його руки активно жестикулювали, виштовхуючи слова в повітря. Цікаво.

Домініка ковтнула шампанського зі свого келиха й підійшла ближче. Вона стежила за Нешем з-понад краю свого келиха. Він стояв розслаблено, не напираючи на Тишкова, а лиш дещо схилившись, щоб той краще міг його чути серед загального галасу. Неш розповідав маленькій картоплині історію про радянського громадянина, який припаркувався перед Кремлем.

— Міліціонер поспішив йому назустріч із криками «Ти здурів? Тут же весь уряд зібрався!» «Не проблема, — відповів йому чолов’яга. — У мене в машині надійні замки».

Тишков стримувався, аби не розреготатися.

З іншого кінця бару Домініка спостерігала за тим, як Неш підлив Тишкову скотчу. Тепер Тишков розповідав свою історію, тримаючи в цей час за руку Неша. Неш розсміявся, і Домініка наочно бачила, як він застосовує силу свого шарму. Уважний, чарівний, стриманий, він тримався так, що Тишков почувався невимушено. «Він шпигун», — подумала Домініка.

Домініка поглянула за спини Неша й Тишкова — на Волонтова, який стояв трохи далі в залі. Вкритий бородавками резидент не помітив класичної, мов за інструкціями підручника, зустрічі офіцера американської розвідки й потенційної мішені. Неш на якусь мить підняв голову і швидко оглянув залу. Їхні погляди зустрілися й на секунду застигли, Домініка глянула вбік, і Неш швидко повернувся до бесіди з Тишковим. Він не помітив її. Та за цю частку секунди Домініка відчула хвилювання, перший електричний імпульс в тілі від погляду на свою мішень зблизька. Її здобич. Вони називали їх «головним ворогом».

Домініка обперлася спиною об колону і стежила за американцем. Неймовірно, як легко він тримався. Молодший чоловік повністю заволодів увагою старшого — Тишкова. Упевнений, але не nevospitannyi, не хамовитий, не самовдоволений, геть не схожий на її колишніх колег із «п’ятого». Sympatichnyi. Її попередні переживання стосовно контакту, стосовно зближення з американцем, випарувалися. Їй хотілося наблизитись, потрапити до його простору, в його думки, як було під час практики з Михайлом у Москві, скористатись своїм обличчям і своєю фігурою, щоб привернути його увагу. Лиш підійти ближче, для короткого знайомства…

Ні. Заспокойся. Доки Тишков поруч, Домініці до нього не підібратися. Згідно з інструкціями Центру, Неш був незвичайний. Контакт мав бути приватним, неофіційним, і ніхто з посольства, за винятком Волонтова, не мав про нього знати. Їй треба діяти професійно й обачно. Цього вимагала операція, і вона не збиралася відхилятися від плану. Щоб зустрітися з ним, Домініці потрібна була краща стратегія, ніж просто відвідувати всі дипломатичні зустрічі в Гельсінкі протягом наступного календарного року.

***

За кілька днів по тому доля сама надала Домініці такий жаданий шанс, там, де вона цього найменше очікувала. Попри скромний вхід із вулиці, під ледь помітною неоновою вивіскою, басейн «Yrjönkatu» в центрі Гельсінкі був перлиною неокласичного стилю. Побудований у 1920-ті, він містився за кілька кварталів від залізничного вокзалу. Мідні лампи в стилі арт-деко уздовж мезоніну з балюстрадою над вишуканим басейном кидали кінематографічні тіні на сірі мармурові пілястри й мерехтливі плитки на підлозі.

Завдяки постійним плавально-терапевтичним заняттям у балетній школі Домініка стала сильною та активною плавчинею. Вона почала відвідувати басейн, живучи за кілька кварталів від нього. Її улюбленим часом для плавання був полудень. Для вечірніх прогулянок було надто темно, надто холодно, і шлях додому надто її гнітив. Більш того, вона ставала все самотнішою та тривожнішою. Волонтов, з класичною московською нетерплячістю, тиснув на неї, вимагаючи швидшої зустрічі з Нешем; йому не було діла до того, що правдоподібне, випадкове «зіткнення» з ціллю, навіть з урахуванням невеликого розміру Гельсінкі, не могло статися саме собою.

Прорив відбувся, коли Волонтов попросив Домініку закінчити терміновий звіт у Ясенєво. Вона пропустила своє обіднє плавання. Тому пішла після роботи, попри темряву й холод. І побачила, як із чоловічої роздягальні вийшов Нейт, крокуючи біля краю басейну, з рушником, накинутим на шию. Домініка помітила його, сидячи на дальньому краї басейну, бовтаючи ногами у воді. Без